1

Тест на вагітність показав одну смужку. Ще одна спроба ЕКЗ провалилася з гуркотом…

Від розпачу я зіштовхнула порцелянову чашку зі столу. Вона з гучним стуком гепнулася на підлогу, розлетівшись на дрібні скалки, як і мої надії стати матір’ю.

— Васю? — до кухні влетів чоловік, заставши мене заплакану, коли я стояла на колінах… — Боже, що сталося?

Рвонув назустріч, на коліна впав поруч зі мною. А в мене пальці всі в крові — збираючи скалки, стискала їх долонею. Хотіла відчути фізичний біль, щоб притупити моральний… Марно! Замість серця вирва неосяжних розмірів, а душа вивітрилася, як хмара пари.

— Боже, у тебе кров, — підняв з підлоги, потягнувши мене за руки. Підвів до раковини, у крані ввімкнув воду: — Ну що ж ти, дурненька, навіщо ті скалки взялася збирати?

— Юро, я не вагітна… — майже безгучно.

— Ну подумаєш, кружка розбилася. Дідько з нею, — говорив і говорив, підставляючи мої закривавлені пальці під струмені води. А потім його ніби обухом по голові стукнули, раптом дійшло. — Що ти щойно сказала?

Холодний потік води хльостав по пальцях, але я нічого не відчувала в цю мить. Лише бачила перед собою розширені від здивування зіниці рідних очей. Лише чула його важке дихання, від якого здіймалася грудна клітка.

А я не відповіла, мене ніби скували по руках і ногах невидимими канатами. Заціпеніла вся! І тоді Юра струсонув мене добряче, схопивши за плечі.

— Люба, що ти щойно сказала… Повтори, — ніжно, але наполегливо попросив чоловік.

— Я. Не. Вагітна… Знову!

Важке зітхання, що зірвалося з уст коханого, мов вирок. Жахливий погляд: приречений, безнадійний — наскільки він може бути, як у людини перед неминучою смертю… за кілька секунд.

Закривши очі, чоловік важко ковтнув в’язку слину. І мені так боляче стало — просто до нестями. Усе через мене! Я в усьому винна! Моя безплідність невиліковна, хоч скільки сил і коштів вкладай у лікування. За останні роки це була четверта, чорт забирай, спроба ЕКЗ. Це була остання крихітна надія почути дитячий сміх і побачити беззубу усмішку нашого малюка…

Його мовчання здавалося цілою вічністю. Дивлячись на мене порожнім поглядом, Юра просто підтискав губи. І я бачила, відчувала його біль — він не менший за мій, він теж глибокий, як рана від осколкової гранати — болить усюди й одразу. Тільки чоловік більш стриманий, по-чоловічому сильний, але все ж таки…

— Васю, я… Чорт. Мені дуже шкода, справді, — розгубившись, обвів поглядом простір за моєю спиною. І раптом просто обійняв, міцно притиснувши до своїх грудей: — Рідна моя, кохана… Не впадай у відчай, будь ласка. Ми ще молоді, ще все буде. Це не остання спроба, наступного разу в нас обов’язково вийде.

— Ні, — головою похитала, відмовляючись дивитися чоловікові в очі, — нічого не вийде. Юро, я безплідна! Хіба ти цього не розумієш? Я, як розбита чаша, у мені більше немає користі…

— Що ти таке кажеш, люба? — обхопивши моє обличчя обома руками, подушечками пальців розтирав по щоках сльози. — Ніяка ти й не розбита чаша. Дурниці це.

— Не дурниці. Зовсім не дурниці, — продовжувала хитати головою. Хотіла вирватися з його обіймів, не маючи сил терпіти його жалість — зараз вона відчувалася дуже гостро. — Не треба мене жаліти, краще себе пожалій. Навіщо тобі така дружина, яка ніколи не зможе народити дитину? Ти маєш рацію, ти ще молодий… І в тебе ще все попереду, але не зі мною.

— Не розумію тебе, — рідні очі примружилися, вп’явшись у мене, мов кропива.

— Та все ти розумієш. І я розумію. Ми обидва розуміємо. Тобі мене дуже шкода. Ти просто боїшся сказати вголос те, про що думаєш.

— Ні, я так не думаю! — різко заперечив Юра, але мою рішучість уже було не зупинити.

— Думаєш, але не хочеш мене обра́зити. Не треба, Юро, таких жертв. Ти ж знаєш, я ніколи не зможу народити тобі дитину. Іди, покинь мене, будь ласка… Влаштуй своє особисте життя, адже ще не пізно… — договорити не змогла — чоловік закрив мені рота долонею.

— Замовкни! Просто мовчи зараз, Василіно, — у його очах сльози, у голосі тремтіння.

Ми стояли посеред кухні й немов метали блискавки одне в одного. Його важкий погляд з-під лоба, мої благальні схлипи… Здавалося, це ніколи не закінчиться, але чоловік першим не витримав. Просто відійшов, опустився навпочіпки і взявся збирати з підлоги розбиту чашку. Я спостерігала за ним збоку, знаючи, що мить тому поцілила в самісіньку “десятку”. Він думав про те, що я не зможу народити: ні в цьому житті, ні в усіх наступних, якщо зустрінемося. І тому так сильно злиться — аж вилиці напружуються.

— Я нікуди не піду, Василіно, — закінчивши прибирати, чоловік викинув скалки у смітник і підійшов до мене.

Потягнувши за руку, повів до кухонного кутка. Сів, а мене посадив до себе на коліна, як маленьку дівчинку, їй-богу. Він і раніше так робив, мені навіть подобалися ці інтимні моменти, але не зараз. А тому я сиділа натягнута, як струна: не рухаючись і дихаючи через раз.

— Послухай, люба. Я розумію, тобі зараз непросто. Чесно зізнаюся, мені теж. Ти ж знаєш, як я хотів цієї дитини, але склалося, як склалося. І хоч як би нам не було боляче від цього, ми мусимо жити далі, як і жили. Ми мусимо бути разом: і в горі, і в радості. Ти ж мені це обіцяла в день весілля, хіба забула, Васюто? — говорив тихо, але я чула кожне слово — воно точно потрапляло в саме серце. А тому кивала, хникаючи. — Усе минеться, і це теж. Діти ж не головне в житті, скільки сімей живуть без них?! От і ми проживемо.

— Так… Якось проживемо, але чи будеш ти щасливий, Юро? Можеш не відповідати. Сам у себе запитай, — він мовчав у відповідь, а я осміліла і тепер говорила трохи впевненіше: — Сказати тобі, як буде далі?

— Не варто. Не будемо загадувати.

— Ні, я таки скажу. Ти маєш рацію, ми продовжимо жити, як і жили. Я порину у свою роботу, стану лавірувати між успішною бізнесвумен і доброю дружиною. А ти весь у справах, у турботах: машини, машини, ще раз машини… Збоку нічого не зміниться. Але ось тут, — руку приклала до грудей, — тут буде завжди кровоточити. І одного разу, коли ти зустрінеш іншу жінку, зрозумієш, що твоя жертва марна, що можеш жити іншим життям. Іншим, щасливим, розумієш?