Розділ 1. Новенький

Я прокидаюся за десять хвилин до будильника. Завжди. Лежу й слухаю, як на кухні мама ставить чайник, і рахую кроки: до плити, до холодильника, до столу. За кроками можна здогадатися, в якому вона настрої. Сьогодні кроки були легкі, а це означало, що питань не буде.

— Соломійко, сніданок!

— Іду!

Голос теж треба вміти. Не надто сонний, бо вирішать, що я погано сплю і мене треба жаліти. Не надто бадьорий, бо це підозріло. Рівно такий, як у дівчинки, в якої все добре.

У ванній я довго дивилась на себе. Світле волосся, зібране в низький хвіст. Світла кофтинка з круглим комірцем. На зап'ясті маленький шовковий бантик, подарунок Орисі ще з дев'ятого класу. Я носила його не тому, що любила, а тому, що він працював. Люди бачать бантик і більше нічого не шукають. Жодних запитань, жодних зайвих поглядів. Бантик каже: тут усе чисто, тут усе просто, проходьте.

Мама поставила переді мною тарілку з сирниками й сіла навпроти, підперши голову рукою.

— Сьогодні в тебе гарний день, я відчуваю.

— Відчуваєш?

— Ти якась світла.

Я усміхнулась. Вона усміхнулась у відповідь, і я зрозуміла, що вчора зробила все правильно: не залишилась сидіти надто довго біля вікна, не мовчала за вечерею довше, ніж треба. Мама заспокоїлась. Мені від цього завжди трохи легше й трохи гірше водночас, але з цим теж можна жити.

Перший тиждень вересня завжди однаковий: нові зошити, старі розмови, запах крейди з відчинених вікон. Я сиділа на другому ряду біля вікна й малювала в зошиті рівні клітинки. Так легше слухати, коли не хочеш, щоб помітили, що ти слухаєш.

Усі вже знали. У нашому коледжі новини розходяться швидше за дзвінок.

— Кажуть, він із Харкова, — шепотіла Мирослава ззаду. — Кажуть, там щось було.

— З батьками, — докинув хтось.

— Ні, з братом.

Я не обернулась. Люди завжди вигадують історії про тих, кого бояться або жаліють. Це зручно: не треба питати.

Він зайшов разом із викладачкою, і клас замовк, наче хтось вимкнув звук.

Спершу я побачила руки. Тонкі пальці, які він ніяк не міг пристроїти: то в кишені, то на лямці рюкзака. Потім обличчя. Дуже світле, гладеньке, з тінями під очима, які здавалися майже доведеними до досконалості, ніби хтось підібрав їх під колір його розгубленості. На такого хотілося одразу накинути ковдру й налити чаю. Такий вигляд не можна вдавати, подумала б будь-яка нормальна людина. Я не була нормальною людиною, тому подумала інше: такий вигляд можна вдавати, якщо дуже добре знати, чого від тебе хочуть.

— Це Артем, — сказала викладачка. — Прошу бути доброзичливими.

Він кивнув і усміхнувся. Куточком рота, ніби вибачався, що взагалі існує.

І тоді я зробила те, чого не мала робити. Присунулась ближче до краю лави й зняла рюкзак зі свого сусіднього стільця. Не тому, що мені його стало шкода. Просто хотіла побачити, до кого він піде.

Він пройшов повз два вільних місця біля хлопців. Повз стілець біля Мирослави, яка вже вчепилась у край парти. І зупинився біля мене.

— Тут вільно?

Голос тихий, трохи хрипкий. Я кивнула й усміхнулась так, як усміхаюсь вчителям: тепло, спокійно, без жодного зайвого градуса.

— Вільно. Я Соломія.

— Артем, — сказав він, наче я могла цього не почути.

Він сів. Від нього пахло дощем і чимось дуже чистим, мийним, як у лікарні. Я знову глянула в зошит і намалювала ще одну клітинку.

Але краєм ока бачила, що він робить. Він не дивився на дошку. Він дивився на клас. Повільно, по черзі, по обличчях. Затримувався на тих, хто сміявся голосніше. На тих, хто мовчав. На викладачці. Не так, як дивляться новенькі, щоб зрозуміти, де безпечно. Так дивляться ті, хто вже знає, де безпечно, і шукає, де можна.

Мені стало цікаво вперше за дуже довгий час.

На першій перерві навколо нього зібралась купка дівчат. Хтось приніс каву з автомата, хтось запропонував показати їдальню, хтось уже встиг вписати його в загальний чат. Він дякував тихо, трохи втягуючи голову в плечі, і кожен жест був ідеально розмірений. Занадто ідеально. Тільки я, здається, помітила, що на каву він навіть не глянув. Узяв, потримав у руках і поставив на підвіконня, коли дівчата відвернулись.

— Бідолаха, — прошепотіла Орися, штовхнувши мене ліктем. — Бачиш, який він?

Орися моя найкраща подруга ще з першого класу. Руда, галаслива, з вічно розтріпаним волоссям і такою щирістю в очах, що я часом боюся на неї дивитись довго. Вона вірить людям. Це її головна вада й головна чеснота.

— Бачу, — сказала я.

— Ти ж допоможеш йому освоїтись? Ти в нас найдобріша.

Я подивилась на Артема. Він саме підвів очі від чужого телефона й побачив мене через увесь коридор. І на мить усмішка, чемна й скромна, змінилась на щось інше. Не гірше й не краще. Просто інше. Таке, що мені дуже знайоме.

Так дивляться в дзеркало.

— Ну звісно, — сказала я Орисі. — Я допоможу.

І вперше за рік не збрехала.

На великій перерві в їдальні було шумно, як завжди. Ми з Орисею займали один і той самий столик біля колони: звідти видно весь зал, а нас видно лише тим, хто спеціально шукає.

— Він іде, — прошепотіла Орися, не ворушачи губами. — Він іде до нас. Ой. Сиди рівно.

Артем стояв із підносом, на якому самотньо лежав один сирник і склянка компоту. Він озирався так, ніби не знав, куди йому подітися. Хоча десяток людей уже махали йому з різних столиків.

— Можна? — спитав він, підійшовши до нас. — Не хочу заважати. Просто ти єдина, кого я тут трохи знаю.

Я глянула на нього. Він дивився тільки на мене. Орисі наче й не існувало.

— Сідай, — сказала я.

Він сів. Орися одразу ж почала розповідати йому про коледж: хто з викладачів лютий, а хто просто строгий, де найкращі булочки, чому не можна сідати на третій ряд у кабінеті літератури. Артем слухав так, як слухають лише ті, кого справді цікавить: кивав у потрібних місцях, питав уточнення, сміявся тоді, коли треба. Я дивилась на це й думала: він добре вчиться. Дуже добре, швидко, з першого разу.