Глава 10. Тіні вдома

Після недільної прогулянки світ для Аліни ніби перевернувся. У її думках не було холодних цифр чи дзеркал із критичним поглядом. Були усмішка Артема, його теплі руки, запах кави й відчуття, що вона не сама.

Але щастя тривало недовго.

У понеділок ввечері мама чекала її на кухні.

— Де ти була вчора? — голос її звучав неприродно спокійно.

— У парку… — тихо відповіла Аліна.

— У парку? — мама підняла брови. — І з ким?

Аліна ковтнула повітря. Хотілося збрехати, але щось всередині заборонило.

— З другом.

Мамин погляд став холоднішим.

— З яким другом?

— З Артемом, — видихнула вона.

Повисла тиша. Тривожна, важка.

— Тобто, замість того, щоб готуватися до змагань, ти бігаєш із якимось гонщиком? — голос мами був наповнений розчаруванням. — Аліно, ти ж знаєш, що для тебе зараз головне?

— Знаю, — прошепотіла вона.

— Тоді будь розумницею і не витрачай час на дурниці, — різко обірвала мама. — Він тобі не допоможе виграти золото.

Серце Аліни стиснулося. Слова мами різали гостріше, ніж лід під ковзанами.

На наступному тренуванні Ірина Павлівна теж не відставала.

— Ти сьогодні млява. У чому справа? — спитала тренерка, уважно вдивляючись у дівчину.

— Все нормально, — вичавила Аліна.

— «Нормально» не катається, — відрубала Ірина Павлівна. — Якщо в голові дурниці, то на льоду буде провал. Забудь про все зайве, інакше навіть не мрій про чемпіонат.

Слова тренерки й матері зливалися в єдиний голос, який завжди супроводжував Аліну: ти мусиш, ти не можеш помилятися, ти не маєш права на слабкість.

Того ж вечора Артем написав їй:

«Ти сьогодні дивна. Все гаразд?»

Вона довго дивилася на екран. Хотілося відповісти «так», але пальці самі вивели:

«Мама і тренер проти нас. Вони думають, що ти відволікаєш мене.»

За кілька секунд прийшла відповідь:

«А ти що думаєш?»

Аліна завмерла. У грудях ніби щось стислося. Вона не знала, що відповісти. Бо вперше в житті її власні думки й почуття почали відрізнятися від того, що нав’язували інші.