Глава 9. Перша прогулянка

Неділя зранку видалася холодною, але сонячною. На небі висіли легкі хмарини, а повітря було свіже, прозоре, ніби світ готувався до чогось нового.

Аліна прокинулася ще задовго до дзвінка будильника. Її кімната була завалена речами: кофтами, светрами, сукнями, які мама купувала «на свято». Вона сиділа на ліжку, дивлячись на все це і не знаючи, що обрати. Яка різниця, що я вдягну? Він же все одно…

Але десь у глибині душі їй хотілося виглядати інакше. Не як «спортсменка на арені», а як дівчина.

Зрештою вона зупинилася на простій світлій сукні і теплій куртці. Подивилася у дзеркало й ледве впізнала себе. У її погляді була тривога, але й щось нове — тиха надія.

Коли вона вийшла з дому, Артем уже чекав. Він не прийшов на байку, як вона очікувала, а стояв біля старого парку, тримаючи в руках два стаканчики кави.

— Привіт, Ластівко, — сказав він і простягнув їй один стакан. — З молоком. Я вгадав?

Вона розгублено взяла каву.

— А звідки ти знаєш?

— Інтуїція, — підморгнув він. — А ще тому, що ти виглядаєш як людина, якій треба щось тепле і трохи солодке.

Вона не змогла стримати усмішку.

Вони йшли алеями парку. Листя шурхотіло під ногами, повітря було прохолодним. Артем говорив легко — про гонки, про свої поїздки, про смішні випадки з друзями. Аліна слухала, іноді ставила питання. Її голос був тихий, але Артем нахилявся ближче, щоб не пропустити жодного слова.

У якийсь момент він зупинився.

— Знаєш, дивно… Я завжди звик жити швидко. Газ — і вперед. А зараз йду з тобою, і ніби час сповільнився.

Вона здригнулася від цих слів. Сповільнився… це ж те, чого я ніколи не дозволяла собі. Я завжди бігла, стрибала, кидалася вперед, бо інакше — не можна.

Вони сіли на лавку. Аліна дивилася на дітей, які каталися на самокатах, на сім’ї, що сміялися поруч. Це здавалося їй чужим світом, але водночас вона хотіла бути його частиною.

— Артеме… — тихо почала вона. — А ти ніколи не боявся? На дорозі, коли швидкість, коли все вирішують секунди?

Він замовк на мить.

— Боюся завжди. Але знаєш, що рятує? — він подивився їй прямо в очі. — Віра, що заради чогось воно варте ризику.

Вона опустила погляд. Її руки знову стали холодними. А заради чого я ризикую? Заради медалі? Заради чужого схвалення?

Раптом Артем легенько торкнувся її пальців. Його рука була теплою, сильною.

— Ластівко, — сказав він м’яко, — ти не мусиш завжди літати сама.

Аліна відчула, як щось у ній розтануло. Вона стиснула його руку у відповідь. І цей простий дотик був важливішим за будь-які слова.