Глава 7. Лід і вогонь

Ранок почався зі звичних рухів: розминка, ковзання, відпрацювання обертів. Але Аліна відчувала, що сьогодні щось інакше. Вона не знала, чому — просто серце билося швидше, ніж зазвичай.

Тренерка Ірина Павлівна знову була суворою.

— Вище піднімай ногу, Аліно! Це ж не танці для себе, це змагання! Ще раз!

Аліна кивнула, стискаючи зуби. Вона намагалася, але рухи здавалися важкими. Усередині все ще жила вчорашня свобода, і було складно повернутися до старої дисципліни.

І раптом вона почула знайомий гул. Звуки мотора пробилися навіть крізь товсті стіни арени. Вона завмерла. Невже?..

Коли тренування завершилося, і вона вийшла у коридор, біля дверей стояв він. Артем. У тій самій чорній куртці, з легкою усмішкою на обличчі.

— Привіт, Ластівко, — сказав він.

Аліна застигла.

— Ти… що ти тут робиш?

— Прийшов подивитися, як ти літаєш, — він підморгнув. — У мене сьогодні вільний день.

Вона розгубилася. Її світ арени завжди був закритим, майже святим місцем, де чужі погляди боліли. Але чомусь його погляд не лякав. Навпаки, від нього всередині спалахнув теплий вогник.

— Тут нецікаво, — пробурмотіла вона.

— Та ну, — він засміявся. — Я бачив, як ти катаєшся. Ти — як вітер. Хіба це може бути нецікаво?

Її щоки спалахнули. Вона опустила очі, щоб приховати усмішку.

Артем нахилився трохи ближче.

— Слухай, а може, покажеш мені якийсь свій улюблений елемент? От просто для мене. Не для тренера.

Ці слова застали її зненацька. Кататися для когось «просто так»? Без оцінок, без критики? Вона ніколи цього не робила.

Вона мовчала кілька секунд, а тоді кивнула. Повернулася на лід, вдихнула на повні груди. І вперше за довгий час відчула — це її танець. Її рух. Її свобода.

Вона зробила оберт, потім ковзнула у красиву спіраль. І в цю мить їй здалося, що світ перестав тиснути на неї. Була тільки вона, лід і Артем, який дивився на неї з таким щирим захопленням, ніби вона справді була Ластівкою.

Коли вона закінчила, він голосно заплескав у долоні, так, що навіть інші спортсмени здивовано озирнулися.

— Браво! Я ж казав — ти літаєш!

Аліна розсміялася. Її сміх луною відбився від стін арени. Це був не той напружений, стриманий сміх, який вона іноді дозволяла собі з однокласниками. Це був справжній.

І в ту мить вона зрозуміла: Артем змінив щось у ній. Лід, який завжди здавався холодним і ворожим, раптом наповнився теплом.

Вона підійшла ближче до нього, знімаючи ковзани.

— Ти дивний, Артеме.

— Чому? — він усміхнувся.

— Бо бачиш у мені те, чого я сама не бачу.

Він нахилився ще ближче.

— Може, просто час тобі теж це побачити.

Її серце зробило різкий стрибок. І хоча вона швидко відвернулася, щоб він не помітив, всередині вона знала: між ними починається щось більше, ніж просто дружба.