Глава 6. Тріщини у звичайному світі

Вечір опустився на місто повільно. Ліхтарі загорялися один за одним, ніби зорі на землі. Аліна йшла додому після поїздки з Артемом, тримаючи шолом у руках — він наполіг, щоб вона потримала його на пам’ять, хоча б до завтра.

Вона йшла і посміхалася сама собі. Усередині було тепло, навіть попри мороз. У голові знову й знову лунав її власний сміх, який вирвався на дорозі. Сміх, якого вона давно від себе не чула.

Коли вона переступила поріг дому, все звичне — тиша, стіл, дзеркало в коридорі — здалося чужим. Вона глянула у відблиск: ті ж самі худі щоки, ті ж темні кола під очима. Але всередині — щось нове.

Вона відкрила зошит, де кожного дня записувала вагу, калорії, тренування. Олівець завис над чистою сторінкою. І раптом вона відчула — не хоче цього робити. Сьогодні було інакше.

Я сміялася. Я літала. Я була живою, — думала вона. Невже це важливіше, ніж цифри?

Вона закрила зошит, навіть не зробивши запису. Серце билося швидко — від страху і від свободи водночас.

А потім трапилося те, чого вона не планувала. На кухні на столі лежало яблуко. Її мама залишила його перед відходом на роботу. Аліна дивилася на нього довго, відчуваючи, як живіт тихо бурчить.

Зазвичай вона б зупинилася: порахувала б калорії, зважила б, розділила на половину. Але зараз вона взяла яблуко в руки й відкусила. Просто так. Без підрахунків, без ваги, без заборон.

Солодкий смак заповнив рот. Вона розсміялася тихо, майже сором’язливо. Це було найпростіше яблуко у світі, але воно здавалося перемогою.

Вона згадала слова Артема: «Падати — нормально». І зрозуміла: сьогодні вона вперше впала у своєму власному світі правил. Але це падіння не зруйнувало її. Навпаки, воно подарувало їй відчуття, що можна жити по-іншому.

Вночі їй знову снився Артем. Вітер у волоссі, гул мотора, його сміх поруч. Але тепер до цього сну додалося яблуко в її руці — просте, справжнє, символ чогось нового.

Вона прокинулася й зрозуміла: у її світі з’явилися тріщини. І крізь них пробивався світ, теплий і живий.