Глава 5. Крок назустріч

Недільний ранок був морозний і сонячний. Лід на арені виблискував, ніби сам запрошував танцювати. Аліна знову залишилася після основного тренування — тренерка дозволила їй додаткові 20 хвилин, аби відпрацювати обертання.

Але цього разу їй не хотілося кататися. Її ноги рухалися автоматично, а думки крутило навколо Артема. Його усмішка. Його «падати — нормально». Його голос, що звучав у голові тихо, але наполегливо.

Вона зробила ще один стрибок, невдалий, упала на коліно. Лід обпік шкіру, але замість того, щоб розплакатись, вона раптом розсміялася. Артем сказав би: «Піднімайся!»

Коли тренування завершилося, Аліна вийшла надвір. Сонце било в очі, і вона зупинилася, щоб глибше вдихнути морозне повітря. І саме в цей момент почула знайомий звук — басовитий гул мотоцикла.

Він стояв біля арени. Чорна куртка, шолом у руках, і знову та легка усмішка, яка ніби підбадьорювала її зсередини.

— Привіт, Ластівко, — сказав Артем, коли вона наблизилася.

Аліна здригнулася.

— Ластівко?

— Ага, — він підморгнув. — Ти ж літаєш на льоду, я ж бачив.

Вона почервоніла, опустила очі. В її світі імен було мало: «Аліна», «дівчинка», «спортсменка». Ніхто ніколи не давав їй теплих прізвиськ.

— Ти давно тут? — тихо спитала вона.

— Та ні. Думав, може, зустрінемося випадково. Або й не випадково, — його усмішка стала ширшою.

Вона відчула, як серце підскочило десь у горло.

— Навіщо?..

— Хочу дізнатися тебе ближче. Ти цікава. Не така, як усі.

Ці слова були для неї незвичними. Вона — цікава? Вона завжди вважала себе «надто тихою», «надто непомітною». А тут хтось бачив у цьому не мінус, а щось особливе.

Артем нахилив голову, вказуючи на свій байк:

— Хочеш прокататися?

Аліна зробила крок назад.

— Я… не можу.

— Бо боїшся? — він хитро прищурився.

Вона мовчала. Усередині точилася боротьба: страх і бажання. Її життя завжди було контрольованим, вивіреним. А тут — швидкість, шум, ризик.

Але раптом вона згадала його слова: падати — нормально. І зробила крок уперед.

— Тільки недалеко, — прошепотіла вона.

Він усміхнувся, подав їй шолом.

— Довірся мені.

Її руки тремтіли, коли вона вдягала шолом. Коли сіла позаду, серце билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей.

І коли мотор заревів, а вони рушили вперед, вона вперше відчула щось схоже на свободу. Вітер бив у плечі, світ миготів навколо, і в цю мить не було ні цифр на вагах, ні дзеркал, ні суворих тренувань. Була тільки швидкість. І вона сміялася — щиро, голосно, так, як давно не сміялася.

Артем почув її сміх і теж розсміявся.

— Ось вона — справжня Ластівка!

І в ту мить Аліна зрозуміла: він бачить у ній те, чого вона сама ніколи не помічала.