Глава 4. Тиша після шуму

Вдома було тихо. Надворі мороз трохи притих, а у квартирі панувала та сама звична тиша, що й увечері минулого дня. Аліна кинула сумку на стілець, стіни кімнати здавалося, стискали її від думок.

Вона сіла на підлогу, притиснувши коліна до грудей, і згадала кафе. Артем. Його голос, його легка усмішка, його погляд, що не оцінював її, а спостерігав. Вперше за довгий час хтось дивився на неї без осуду.

Чому я відчуваю це? — подумала вона. Її серце билося швидко, а в голові кружляли думки. — Я не повинна… Я не можу дозволити собі слабкість.

Але частина її хотіла повернутися туди, хоч на хвилину. Частина хотіла почути його сміх ще раз.

Вона підвелася й підійшла до дзеркала. Відблиск показував знайоме обличчя з темними колами під очима, виснаженими щоками та тонкими руками. Вона торкнулася свого відображення.

— Ти досі тут… — прошепотіла вона. — Ти досі крихка, а він… він вогонь.

Рука мимоволі потягнулася до зошита з вагами та планом тренувань. Вона відкрила його й побачила цифри. Їй захотілося змінити їх, зробити нову мету: менше їжі, більше тренувань. Але голос у голові, зовсім не її звичний критик, прошепотів:

Але чи варте це того, якщо він… бачив тебе?

Це була нова тривога. Вперше хтось бачив її справжню, а не ідеалізовану версію, і ця думка лякала.

Вона сіла на ліжко, обхопивши коліна руками. Пам’ять прокрутила ще одну сцену з дитинства: перше падіння на льоду під час тренування. Вона тоді плакала, а мама тихо підійшла й сказала:

— Все гаразд, ти навчишся вставати.

Ті слова зараз прозвучали зовсім по-іншому. Вона зрозуміла, що ніколи не вчилася вставати. Вона вчилася приховувати біль, приховувати слабкість, приховувати себе.

Але Артем… він був інший. Його падіння — гра, його падіння — досвід. Його падіння не знищувало, а давало шанс почати знову.

Аліна заплющила очі. Їй захотілося кричати, плакати, і в той же час відчути полегшення. Вона вперше подумала: можливо, можна жити інакше.

У кімнаті був тільки тиша й тихий стук її серця. Вона слухала його й відчувала, як частина льоду всередині починає тріскати.

— Може, я спробую… — прошепотіла вона сама собі. — Може, я спробую хоч трохи…

І хоч поки що це було лише слабке відчуття, маленький промінь надії, вона знала: ця зустріч з Артемом щось змінила назавжди.

Він став її викликом і її натхненням водночас. І хоча страх залишався, вона відчула — світ може бути іншим. Світ може бути теплим, живим, а не лише дзеркалами та вагами.

Аліна лягла на ліжко, закутавшись у ковдру. Тепер її сон був іншим: у снах з’являлися не лише падіння і критика, а сміх, швидкість і світло фар, які прорізали темряву.

І вперше за довгий час вона відчула: бути живою — це не лише стояти на льоду. Це ще й відчувати, дихати, і, можливо, сміятися.