Глава 3. Погляд крізь кригу

Суботній ранок почався так само, як і завжди: арена, холодний лід, запах мастила від машини, що рівняла ковзанку, і гул ламп під стелею. Але для Аліни цей день уже був іншим.

Вона прокинулася кілька разів уночі. Їй снився той хлопець — гонщик. Його сміх, очі, світло фар. Вона прокручувала в голові мить, коли він подивився на неї. Чи справді це було? Чи просто здалося?

Тренування видалося важчим, ніж зазвичай. Руки тремтіли, ноги важчали після кожного стрибка. Тренерка кілька разів різко зупиняла її:

— Зосередься, Аліно! Ти ніби не тут!

Аліна кусала губи, змушувала себе кататися далі. Але думки знову і знову тікали до того моменту біля кафе.

Коли заняття закінчилося, вона вирішила пройтися до зупинки довшою дорогою — повз саме те кафе. Це був ніби виклик самій собі: я ж не боюся, правда ж?

Двері відчинилися, і запах кави змішався з морозним повітрям. Усередині було людно: студенти, закохані пари, кілька мотоциклістів у чорних куртках. І серед них — він.

Артем сидів за столиком біля вікна, нахилившись над телефоном. На столі стояла чашка какао з білою пінкою. Він підняв очі — і знову погляд зійшовся з її.

На мить у грудях Аліни все стиснулося. Вона вже хотіла відвернутися й піти, але він раптом підняв руку, ніби кличе її.

Вона застигла, мов на льоду перед стрибком. Внутрішній голос кричав: тікай!, але ноги самі повели її вперед.

— Привіт, — сказав він, коли вона підійшла. Його голос був теплий, трохи хриплий. — Ти ж катаєшся на арені? Я бачив тебе.

Аліна кивнула, слова застрягли в горлі.

— Ти круто виглядаєш на льоду. Наче ластівка, яка от-от злетить.

Вона кліпнула. Звикла до критики, зауважень, але не до компліментів. Їй здалося, що він помилився.

— Я… падаю часто, — нарешті прошепотіла вона.

Артем засміявся, але не насмішливо, а щиро.

— Ну то й що? Я теж падаю. Іноді на швидкості такій, що здираю півшкіри з колін. Але ж встаю. Це нормально.

Його легкість вражала. Для нього падіння було частиною гри. Для неї — катастрофою.

— Сідай, — він посунув стілець. — Хочеш чаю

Аліна вагалася. Чай — це калорії. Сидіти поруч із ним — це небезпека. Але щось у його погляді змусило її сісти.

Вони говорили трохи незграбно, обережно. Він розповідав про гонки, як любить швидкість, як уперше сів на байк у 14. Вона відповідала коротко, більше слухала. Але вперше за довгий час їй не було так самотньо.

Коли вона нарешті піднялася, щоб іти, він раптом сказав:

— До речі, я Артем. А ти?

Вона зніяковіла, але усміхнулася краєм губ.

— Аліна.

— Гарне ім’я. Тобі пасує.

І коли вона виходила з кафе, у серці ще довго лунав його голос.

Він сказав, що падати — нормально…