Глава 2. Дзеркало й маски

Ранок почався з цифри.

Аліна босими ногами встала на ваги, затамувавши подих. Металева поверхня була холодною, як лід на арені. Їй здалося, що навіть серце зупинилося на секунду, поки на екрані загорілися зелені цифри.

– 100 грамів.

Це була маленька перемога, майже непомітна для світу, але для неї — ціла битва виграна. Вона зітхнула з полегшенням, занотувала результат у зошит і дозволила собі ковток теплої води. Ніякого сніданку.

Шкільна форма звисала на ній вільніше, ніж ще кілька місяців тому. Дівчата в класі іноді навіть жартували:

— Аліно, ти як балерина! Вітер подує — й полетиш!

Вона посміхалася у відповідь, хоча кожне таке «жартома» відчувалося, як тонка голка. Чи вони справді захоплюються, чи насміхаються? Вона не знала. І не питала.

У школі вона трималася осторонь. Під час перерви частіше сиділа біля вікна, роздивлялася подвір’я, замість того щоб бігати коридорами. Їй подобалося дивитися на сніг, що падав повільними пластівцями. Вони нагадували їй рухи на льоду — легкі, вільні, незалежні.

Та коли на парту впала цукерка, яку однокласниця простягнула їй, Аліна відчула, як у ній прокинувся страх.

— Візьми, ти ж майже нічого не їси! — сміялася та.

— Я не хочу, — відповіла Аліна коротко й відсунула цукерку.

Інші подивилися на неї з цікавістю, але швидко відвернулися. Занадто тиха, занадто замкнена, щоб бути по-справжньому цікавою.

Це навіть добре, подумала вона. Коли на тебе не дивляться, легше ховати правду.

Увечері знову були тренування. Тіло відчувалося втомленим, як стара скрипка, але вона продовжувала грати на ньому, стискаючи зуби. Ірина Павлівна сьогодні була особливо сувора.

— Аліно, ти не можеш дозволити собі слабкість. Якщо хочеш поїхати на юніорський чемпіонат, мусиш працювати вдвічі більше. Подивись на себе в дзеркало: ти ще не готова.

Аліна кивнула, але всередині щось боляче сколихнулося. Вона дивилася на дзеркало. У відблиску стояла виснажена дівчина з темними колами під очима, але тренерка цього не бачила — бачила тільки форму, техніку, результат.

Після тренування вона вийшла надвір пізно ввечері. Мороз обпік щоки, і сніг падав густішим, ніж зранку.

І знову вона почула той знайомий звук — гул моторів.

Того ж хлопця вона впізнала одразу. Він був у шоломі, але рухи — нахил у повороті, впевненість у керуванні — видали його. Артем. Вона ще не знала його імені, але вже назвала його про себе саме так: той, хто сміється на швидкості.

Він загальмував біля кафе навпроти арени. Зняв шолом, струснув темне волосся й засміявся до друзів. Його очі світилися від адреналіну.

Аліна стояла в темряві, притримуючи сумку. Вона не мала сміливості підійти. Вона була тінню, яка лише спостерігала.

Але саме в цю мить він обернувся у її бік. Випадково чи ні — вона не знала. Їхні погляди зустрілися лише на секунду, але цього вистачило. У його очах було світло, яке пробилося крізь усі її страхи.

Вона різко відвернулася й пішла додому швидким кроком, відчуваючи, як у грудях б’ється серце.

Ні. Він не для мене. Він — вогонь. А я — крига. Вогонь тільки розтопить і знищить мене.

Та навіть думаючи так, вона знала: цієї ночі їй знову насниться його сміх.