*Карти на стіл*
Я пропустила цілий тиждень занять. Даніель змусив мене залишатися після занять, щоб наздогнати все що я пропустила. Я могла це і в дома зробити, але він наче хотів мене покарати. Мені навіть здалося, що він увесь час за мною стежить. Де б я не була, здалеку помічала його погляд. Він наче підозрював мене в чомусь. Або ж він помітив що хтось був у його кабінеті і щось звідти поцупив. Думаю, він одразу ж подумав що то я. Ну що ж, зізнаватися я не мала наміру. Тож нехай і далі продовжує грати у ці шпигунські ігри.
Натомість єдина людина, яка уникала мене був Марк. Я думала, що після того що сталося, ми перестали воювати. Але відколи я повернулася до академії, хлопець жодного разу не заговорив до мене, навіть не поглянув у мою сторону.
Він узагалі став якимось дивним. Ходив весь час якийсь замислений, майже ні з ким не розмовляв, почав пропускати заняття. Мені хотілося з ним поговорити, але то мені не вистачало сміливості підійти, то йому вдавалося втекти від мене.
- Про що задумалася? – я сиділа у бібліотеці, намагаючись нарешті покінчити із цим нескінченним потоком домашньої роботи, коли мене перервав Макс.
- Про те, як я ненавиджу цю академію, - простогнала я, закриваючи книжку, яку намагалася читати. – А ти що тут забув, у тебе ж зараз заняття?
- Ага, не хочу туди йти, - якось невпевнено відповів хлопець.
- Чого?
- Ну…. та яка різниця? Краще тобі компанію складу, - посміхнувся хлопець, але я не купилася на його відмовку.
- Ти щось натворив, так? У тебе ж зараз спільне заняття разом із Крісті, - я його розкусила, Макс присоромлено опустив погляд. – Що?
- Минулого разу ми ледь не спалили парту. Якщо нас знову поставлять у пару, академія цього уже не переживе, - і знову я не повірила. Усі викладачі уже давно зрозуміли, що разом ця парочка може світ знищити, тому завжди тримали їх на відстані один від одного.
- Що ти натворив? – повторила я, уже наполегливіше.
- Я її поцілував, - Макс так тихо це сказав,тож я не була впевнена що почула правильно.
- Ти що?
- Поцілував… її… Крісті, - я істерично засміялася. Макс так перелякано це говорив, що мені здалося наче він чогось боїться.
- Ем… то тепер ти від неї переховуєшся? – поцікавилася я.
- А ти хочеш наступного разу мій труп побачити? – це його поцілунок до такого стану довів?
- То нащо ж ти тоді її поцілував?
- Я не знаю. Це якось само вийшло. Що мені робити? Вона ж мене приб’є.
- Але ж досі вона тобі нічого не зробила?
- Я втік… одразу ж як поцілував. І от уже три дні переховуюся,- зізнався хлопець.
- Ти ідіот, я б тебе сама прибила за таке, - от серйозно, я не могла його зрозуміти. Він уже стільки часу сохне за моєю подругою і коли нарешті зробив перший крок, злякався як якесь хлопча. Чому ці чоловіки такі придурки?
- Що мені робити? – і це каже мені хлопець який голими руками вампіра може знешкодити.
- А я звідки знаю? Або зізнайся їй у своїх почуттях, або ховайся до тих пір, поки не зістаришся, - я зібрала свої речі і залишила розчарованого хлопця у бібліотеці. Мені б спершу зі своїми проблемами розібратися.
Домашки я так і не зробила. На заняттях я зосереджено слухала, про що нам розповідають, але з цього я не запам’ятала абсолютно нічого. Коли уроки закінчилися я полегшено зітхнула, я була зовсім не налаштована на навчання.
Але до дому попасти мені все одно не судилося. Як тільки я переступила поріг академії щоб нарешті покинути цей дурдом, як на виході мене перехопив Даніель. Він, не сказавши ні слова, просто схопив мене за руку і потягнув за собою.
Коли за мною зачинилися двері його кабінету, я зрозуміла, що йому набридло ходити за мною усюди, він нарешті вирішив вивести мене на чисту воду.
Чоловік умостився у своє крісло і пристально дивився на мене, яка знервовано переминалася з ноги на ногу. Я просто не знала що робити, зізнаватися я не буду, якщо буде звинувачувати у крадіжці, спробую придумати якусь брехню.
Пройшло, мабуть, хвилин десять, але він так і не зронив жодного слова. Тож я не витримала і заговорила перша.
- Чому я тут? – невинним тоном поцікавилася я.
- А ти хіба не знаєш? – широко посміхнувся директор. Схоже, йому захотілося пограти в ігри.
Тож я похитала головою, зображуючи невинний вигляд. Що ж пограємо у цю гру у двох. Даніель встав зі свого крісла і підійшов до таємної шухляди з якої я поцупила флакон. Очевидно, що він про усе довідався.
- Ти доволі кмітлива… на перший погляд, - сказав чоловік. – Я не одразу здогадався як ти умудрилася підмінити каблучку. Але повір, сумнівів що це зробила ти у мене не було. Це у вас, мабуть, сімейне. Колись давно, твій батько теж у мене дещо поцупив.
Я стояла непорушно, намагаючись не видати своїх емоцій. Хоча це було важко зробити, Даніель прекрасно розумів, як легко вивести мене з себе розмовами про моїх батьків.
- Не розумію про що ви, - абсолютно спокійно мовила я, дивлячись йому у очі. Все таки мати частково крижане серце має і свої переваги.
- Та невже? Мені здається, що ти все прекрасно розумієш, просто не хочеш зізнаватися. Але я тобі це пробачу. Все таки я з самого початку знав що з тобою будуть проблеми. Утім, я все ж би дуже хотів щоб ти повернула крадене, - шовковим тоном мовив директор.
- Що такого особливого у тому флаконі? - поцікавилася я. Далі наполягати, що злодюжкою була не я, уже не було сенсу.
- Мова не про флакон, я і сам не знаю, що то таке, - посміхнувся чоловік. – Я хочу щоб ти повернула те, що колись поцупив твій батько.