*Мовчазна пустеля*

Знайти дорогу до божевільні було не просто. Тим шляхом  не користувалися уже доволі довго, тож вона заросла кущами, деревами, невеликими чагарниками. Асфальт перетворився на суцільні ями, а подекуди залишилася лише ґрунтова  дорога. Під’їхати до самого входу нам не вдалося, для машини це було неможливо, тож довелося йти пішки. Після кількох нір, в які провалювалася моя нога,  я навіть не бажала знати що за звірі зробили їх, я проклинала усе на світі, в першу чергу Марка. Який, доречі, йшов, не докладаючи жодних зусиль. Його довгі ноги допомагали йому переступати будь які перешкоди, натомість я повинна була йти дуже акуратно, щоб не впасти і не звернути собі шию.

• Це була найтупіша ідея, яка тільки могла прийти тобі в голову, - злилася я.
• Дякую, я це вже зрозумів, - ну хоч тут він був зі мною згоден. Прогрес.  – І можеш уже перестати скиглити. Ми уже прийшли.

Я ніколи не бувала в покинутих психлікарнях, але здавалося що тут досі живуть божевільні.  Будинок був абсолютно цілим, незважаючи на те, що стоїть покинутим більше сорока років. На вікнах були грати, на дверях висів міцний замок. Більша частина стіни заросла плющем, тільки дах подекуди був зруйнованим.

• А тут…. моторошно,  - і це було насправді так. Незважаючи на те, що нас оточував практично густий ліс, тут було дуже тихо. Вітер не ворушив жодної гілочки. Навіть листя, на яке ми наступали не видавало жодних звуків.
• Ну якщо тут не має дверей до пекла, нам немає сенсу туди йти, - знизав плечима Марк. Йому це місце теж не подобалося.

Я так хотіла погодитися з ним, розвернутися і піти. Але щось наче тягнуло мене туди. Це було дивно і безглуздо, та я наче відчувала як хтось кличе мене до  середини.

• Мені потрібно туди, - я навіть не встигла добре подумати, як слова самі зірвалися з моїх губ.
• Ти впевнена?
• Ні…. Але мене щось туди тягне.

У рюкзаку, що дав нам Адам, знайшлися великі плоскогубці, якими Марк зламав замок, і ліхтарики. У середині було темно, сиро і лячно. Але було дуже тихо, ми йшли по мармуровій підлозі, але наші кроки були беззвучні.

• Тут якось занадто…. – почав був хлопець, але я його швидко перебила.
• Навіть не думай закінчувати фразу!
• Ми не у фільмі жахів, - засміявся хлопець.
• Серйозно? – я посвітила ліхтариком довкола і ледь не випустила його з рук коли побачила якусь тінь. – Ти теж це бачив?
• Тут не повинно нікого бути, - Марк направив світло в теж місце, але там була звичайнісінька стіна. – Може тут привиди водяться?
• Тоді нам дуже пощастить.

Усі кімнати були зачинені, тож якщо тут хтось і був то він або вміє проходити крізь стіни,  або вміло ховається. Мене дивувало те, що це приміщення не так уже й сильно здавалося покинутим. Кімнати були зачинені, меблі не валялися, а були акуратно складені біля стін.

• А тут холодно, - мовив Марк, потираючи руки. – Що таке? Привида побачила?

Я застигла на місці. Ми вскочили в добрячу халепу, я б мала раніше здогадатися.

• Краще б це були привиди, - зітхнула я. Ось чому мене тягнуло в це місце. Ось чому тут так тихо. – Треба забиратися звідси.
•  Чому? Що сталося? – хлопець не розумів моєї поведінки і, мабуть, мій переляканий вигляд робив тільки гірше. –Аріель?!
• Ти чув колись про «Мовчазну пустелю»?
• Це щось схоже на тюрму, в яку ТИТАН запроторював злочинців. А що?
• Це була не зовсім тюрма для злочинців, туди запроторювали найнебезпечніших монстрів, - про це місце майже нікому не було відомо, але дід якось проговорився.
• Але нею перестали користуватися ще п'ятнадцять років тому, - відповів хлопець. Це була правда, але ніхто не знав причини.
• Це не зовсім так. Марк, це таємниця, яку ТИТАН оберігав дуже ретельно. Більшість того, що нам розказували про «Мовчазну пустелю» брехня.

Хлопець абсолютно не розумів про що я говорю. А я не могла нормально пояснити, бо мій мозок зрозумів в яку халепу ми вскочили і не хотів думати.  Треба було знайти якесь безпечне місце, щось підказувало мені що вийти звідси ми уже не зможемо.

• Треба заховатися, - я поводилася як істеричка, намагаючись знайти хоч якісь відчинені двері.
• Може нарешті поясниш? – зупинив мене хлопець, його руки були дуже холодними.
• Спершу знайдемо безпечне місце.

Нам пощастило знайти незамкнені двері. І по іронії долі, це знову була комірчина прибиральника. Я заспокоїлася тільки тоді, коли надійно заблокувала двері.

• Ну і? –  склавши руки на грудях, чекав пояснення Марк. – Чого ти поводишся так, наче нас Фреді Крюгер переслідує. Ми побачили лише тінь і скоріш за все це був просто обман зору. Ти сама казала, що тут не може бути входу до пекла. Так в чому проблема?

Я розуміла його сарказм, але він просто ще не зрозумів всієї серйозності ситуації. І мені мабуть варто заспокоїтися, бо я поводжуся як перелякане дівчисько. Хоча, так вона насправді і є.

• Проблема в тому, що ми в «Мовчазній пустелі», - нотки паніки в моєму голосі тільки насмішили хлопця.
• І чого ти так вирішила? – він мені не вірив.
• Тому що я вже була тут. Коли після аварії дід забрав мене до себе, я була не в собі. Погано спала, ні з ким не розмовляла, а моя сила просто вийшла з-під контролю. Я ледь не розгромила будинок тільки через те, що тітка назвала мене нездарою.  Дід  бачив що чорна магія в мені починає брати гору і вирішив прийняти радикальні міри.  Я не пам’ятаю як ми тут опинилися, тому я не зрозуміла одразу.
• Твій дід привів тебе до тюрми із небезпечними потворами? – перепитав хлопець. Для нього це звучало жорстоко, але тоді дід зробив правильно.
• Якби він не зробив цього, я б злетіла з котушок, - я не виправдовувала діда, але це його заслуга, що я ще досі не перейшла на темний бік. – Він хотів мені показати, що буде із неповнолітнім чорним магом, який прагнув помсти. Я могла стати такою, я ледь не стала такою.
• Окей, але чому ти така перелякана зараз?
• Всіх монстрів, яких приводили сюди не замикали в клітках. До них не приставляли цілодобову охорону. Їх піддавали кріо обробці. Але перед тим, проводили експерименти. Дід так і не розповів які, але я не думаю що це щось хороше.
• Та ну… це не може бути, - Марк одразу зрозумів про що я говорю.
• Їх заморожували. Для економії ресурсів і більшої безпеки, вони це так пояснювали. Коли дід мене привів сюди, тюрма уже не працювала, вона була заповнена, а  у ТИТАНА була  нова, сучасна тюрма з якої не можливо було втекти. Більшість ув’язнених вирішили розморозити і переправити туди. Дід подумав, що для мене буде більш ефективним побачити це моторошне місце.
• Твій дід трохи схиблений, - ця фраза мене розсмішила. Марк навіть не уявляв наскільки божевільною є моя сім’я.
• Він хотів мені допомогти. Так от, до нової тюрми переправили не всіх. Було вирішено не розморожувати найнебезпечніших, тих хто був частиною дослідів. Тут встановили надчутливі сигналізації, наклали наймогутніші чари щоб ніхто не зміг ні вийти, ні зайти.
• Та колодка на дверях не надто хороший за…., - Марк недоговорив. Тепер і він виглядав переляканим. – От чорт. Як ти здогадалася?
• Ти сказав, що тобі холодно.
• А тобі хіба не….. Ти ж не відчуваєш холоду, так? – схоже сьогодні хлопець довідається багато моїх секретів.
• Всюди стоять регулятори температури. У камерах холодно, у коридорі тепло, щоб техніка не переохолоджувалася і працювала без збоїв. Ми бачили когось і це не охорона, нас би одразу ж спіймали.
• Думаєш, хтось вибрався із камери?  
• Якщо хтось вибрався, то нам кінець, - озвучила я не дуже оптимістичну думку. – Вони будуть голодні і дуже злі.