
Світ ніколи не мовчить. Він постійно говорить з тобою мовою Знаків. Але почути цю мову можна лише одним інструментом — Вірою. Віра тут — не сліпа довіра догмі, а внутрішнє налаштування, подібне натягнутій струні. Чим тонше й упевненіше її натяг, тим ясніше вона відгукується на кожне подування, на кожне легесеньке торкання реальності. Синхронності — ці дивні збіги, несподівані зустрічі, книги, що самі трапляються в руки, — це й є ті торкання.
Для того, хто живе в страху й сумнівах, це просто «випадковість». Для того, чия струна віри чисто звучить, це — ясне, майже буквене послання. Ти думаєш про старого друга — і він пише. Ти шукаєш відповідь на питання — і на вуличному щиті бачиш цитату, що її дає. Твоє внутрішнє замішання збігається з раптовою грозою. Це не магія. Це Дух, крізь тканину реальності простягає до тебе нитки, ведучи до необхідного перетворення.
Що робити?
Налаштуй свою внутрішню струну віри. Не в конкретного бога чи вчення, а в доброту й осмисленість шляху. А потім — стань уважним читачем світу. Помічай збіги, записуй їх, якщо треба. Запитай себе: «Про що це може мені говорити? Куди веде ця нитка?». Не видумуй складних тлумачень. Перше, просте й світле почуття від знака — і є найвірніше. Довіряй йому, як довіряєш інстинкту, що відтягує руку від вогню.