Бувають сльози, від яких солоною кіркою вкривається серце. Це сльози жалю до себе, образу, розпачу. А бувають інші сльози — тихі, теплі, очищуючі. Вони течуть, коли ти бачиш чужій біль і відчуваєш його як свій, не осуджуючи й не намагаючись виправити. Коли прощаєш, відпускаючи важкий вантаж. Коли стикаєшся з красою чи добротою настільки тендітною, що її хочеться захистити всім своїм істотою. Це Сльози Матері.
Це не вода, а рідке світло безумовної любові. Падаючи на ґрунт твого життя чи життя того, про кого ти плачеш, ці сльози стають чарівною вогкістю. Вони не змивають, а наповнюють. Вони запускають у глибині таємний процес, як дощ після посухи будить сплячі цибулини тюльпанів. Ці сльози — полив для майбутнього урожаю співчуття, глибокого розуміння, несподіваної допомоги. Вони знаменують кінець одного циклу сухості й початок нового — родючого.
Що робити?
Не соромтеся своїх сліз, якщо вони народжуються з любові, а не зі страху. Якщо хочеться плакати від зворушення, від співчуття, від вдячності — плачте. Це священний ритуал. Це ваша особиста, крихітна Треба, яку ви приносите вівтареві життя. І знайте: кожна така сльозинка, мов насіння, упале в землю майбутнього, обов'язково дасть пагонець. Можливо, через місяць, а може, через рік ви побачите, як пролита колись любов повернулася до вас квіткою несподіваної радості чи глибокого внутрішнього миру.