11

Блакитне сяйво відкидало чудернацькі сполохи на сплячого чоловіка. Він скрутився у позі ембріона, складені до купки долоні запхнув поміж ніг і нагадував великого втомленого хлопчика, якого зморила біганина протягом надзвичайно цікавого довгого дня.

Яна майже невагомо торкалася поголеної щоки, усміхаючись сонному зізнанню. «Люблю тебе», – так млосно і щемно. До горла підскочив клубок сліз, який хутко спровадила геть. Вона шукала свого упертюха ледь не по всьому місту, а він шукав її тут.

Тижні зо два тому додому приходила Лія і розповіла, що зустрілася з ним за дуже важких обставин, а вчора подзвонила, захлиналася новиною, буцімто, його відкликали з позицій і відправляють на схід. Янине серце в ті хвилини перестало гупати. Могла закластися, що саме так і було. В грудях зробилося тісно, розпирало від розпачу. Від немічності…

А сьогодні, під час зустрічі з Ілоною, подрузі подзвонив такий собі Назар, сказав, що хоче її побачити. На диво, та вертихвістка миттю відгукнулася і призначила зустріч у себе вдома. Вони якраз чаєм із солоденьким частувалися, Ілона аж загорілася, розквітла якось. Заметушилася по квартирі, наказала сестрі та племіннику прибратися в оселі, Яні – заварити свіжого чаю і трохи погосподарювати на кухні, а сама шугонула до ванної. Вийшла, наче пава. Підмалювала личко, фіолетові пасма злегка підкрутила, вони кокетливо падали на чоло, легінси і запрану футболку змінила на джинси зі сріблястою люрексовою кофтиною.

- Хто цей Назар? – витріщилася Яна на подругу. Зміна іміджу вразила і спантеличила.

- Я вже хочу його побачити, – словам Іванки підіграв дзвінок у двері.

До квартири заплив високий усміхнений хлопчина. Побачивши Ілону, групу підтримки за її спиною, трохи зніяковів. В руках тримав здоровецький букет червоних троянд і тортик.

Яна впізнала його. Вмилася радістю. Підбігла, учепилася за рукав куртки і швидко-швидко заговорила.

- Де Корній? Він з тобою? Ти Жук?! Так? Ти ж їздив по Іванку?

- Їздив, - підтвердив хлопець. – Я Корнія висадив біля його будинку.

- Він у місті?

- Так.

- Відвези мене! – вимогливо смикнула його за руку. Торт ледь не випав, а букет впав, але Ілона виявилася прудкою, встигла підхопити пахуче видиво.

- Куди? – Назар нерозуміюче кліпав.

- Туди, де висадив, – дратівливо цмакнула на тугодумство хлопця.

Розгубленість замайоріла на його писку, у блакиті очей ковзнув подив, проте оговтатися ніхто не дав. За справу взялася Ілона.

- Ну, то чого стали? Поїхали!

Іванка забрала букет і торт, а дівчата швидко накинули верхній одяг, взувачку, й поволочили Назара на вихід.

- Як же ж Ростик? – тихенько шпетила Яна подругу.

- А як же ж Філіпе? – передражнила та у відповідь.

Більше у Яни не виникало бажання приставляти подругу до стінки. Вони сіли в позашляховик Назара, чорний і замурзаний. Хлопчина стягнув кепку з голови, виставляючи русявого чуба, якого Ілона миттю пригладила долонею.

- Постригтися треба, - процвіркотіла любовно.

- Завтра поїдемо, - сипав з очей радощі.

Яна спостерігала за ними з заднього сидіння, подумки заганяючись питаннями, коли тільки Ілона встигла запхнути вояку під своє крило.

 Не заважала їм тихенько вести бесіду про щось своє, інтимне, забилася в куток автівки, видивлялася сірий пейзаж, розмитий поодинокими вивісками, які все ж підсвічувалися у місті.

Поки вони доїхали на потрібне місце, вулиці вкрили мінливі сутінки. Яна ще не бачила, яка страшна доля спіткала будинок, де жив Володя. Розкидана цегла, уламки бетону, зазубрена чорнота на горішніх поверхах увігнали в відчай.

Вона вискочила з автівки і кинулася на п’ятий поверх, крики Ілони лишила сутінкам. На жаль, двері квартири, де побувала лишень один раз, відповіли німотою. Одуріле смикання ручки не порятувало від усвідомлення, що Володі тут немає. Відповідно, виникало інше питання: «Куди подівся?»

Спускалася назад швидше, аніж піднімалася. Назар з подругою насуплено розглядали навколишню руїну, а помітивши її пішли на зустріч.

- Жук, його тут нема! – вигукнула в розпачі. – Де він?

- Не знаю, - хлопець витягнув з кишені куртки телефон і почав клопати. Потім підставив гаджет до вуха, вслухався, а за тим з прикрістю стусонув камінчик черевиком. – Абонент не відповідає. Мабуть, телефон розрядився.

- Ти Володі дзвонив?

- Так.

- У нього є телефон?

- Я сьогодні підігнав. Забув сказати, щоб зарядив.

- Куди він міг піти? – питання, мовлене Ілоною, було радше риторичним, ніж схвильованим, все ж її вояка постукав у потрібні двері, тоді як Яна не відала, що робити далі.

Проте, скоса зиркнувши на парочку, мозок розірвало згадкою, давнина якої вимірювалася одним місяцем. Володя наказував чекати в брата, а вона, дурисвітка, шукала невідомо де.

- Їдемо! – викрикнула, хутко вламуючись до автівки.