10

7 квітня 2022 року, Київ

         Весна цього року забула про своє повноправне панування, згорнула крила, позичила у сестри-зими ковдру, загорнулася по саму маківку, й кліпала на людиськ, що вчинили наругу над нею. Квітуча дівчина-весна: синьоока, пахуча, усміхнена - вбралася у сірі шати, немовби носила жалобу за своїми безталанними дітьми.

         Один з її синів, сіроокий, статечний, понівечений душею, одначе із вцілілим тілом, дивися у небо. На плечах висів старий добрий побратим, який торував з ним не один кілометр, і в кишеньках якого вічно знаходилися приємні сюрпризи. Один з них знайшов випадково, у боковій. Солодкий хрусткий батончик. Таточко поклав. Таточка… нема. Сьогодні його поховали. Володя ніс домовину. Смерть – це так природно. Маруся молилася за кожного синочка, усі живі, усі цілі, а Таточка нема. Її горе нагадувало прозорий купол, через який усе видно, проте досягнути його меж було не до снаги нікому.

         Таточко підірвався на розтяжці, залишеній невмитими химерами, недолюдами, які  тягли за собою розруху, смерть, понівечені життя і долі. Від того Володя дужче злився, бо вважав, що зробив замало – мало вбив, мало викладався, мало…. Усього мало. Таточка не вберіг.

         Довершив ансамбль несподіванок, пошматованих прикростями, приїзд медичного авто, викликаного для Таточка. Володя досі вкривався сиротами жаху, коли згадував чорняву дівчину, яка вибігла їм на зустріч, коли вони намагалися самотужки порятувати свого побратима.

Спочатку не впізнав її. Дещо завелика форма та шолом на голові приховали чорняві пасма, а сторопіння від втрати увігнало в шок, який не передбачав спостережливості. Лиш заговоривши, Лія видала себе з головою. Врешті, його вона також не впізнала. Лісові хащі стали гарним прикриттям, де заховалася загибель Таточка.

- Він мертвий, - констатувала вона, коли усі маніпуляції з виявлення хоч якихось ознак життя не дали результату. – Мені шкода, хлопці.

Хлопці схилили голови. Жук плакав. Ще у десятка побіліли губи і вчорніла душа.

- І мені шкода, що побачив тебе тут, - Володя підійшов до неї ззаду.

Її напарник різонув його підозрілим поглядом, а Лія обернулася, сполотнівши від побаченого. Кров не лякала, а от привид з минулого життя добряче настрашив.

- Володю, - мовила лиш губами, а тоді кинулася обійматися. – Слава Богу! Слава Богу!

За їхніми спинами почулося глузливе бухтіння, співзвучне спантеличеності.

- На Корнія знов дівки кидаються. Котра приїде, вже на ньому висить.

Години журби поцяткувалися смішинками. Життя яскравіло барвами, бо смерть його логічне завершення.

- Артем знає? – зашепотів Володя їй у вухо.

- Ні.

Суперечливість емоцій роздирали йому груди. Радість і тривога товклися у єдиному клунку бентег.

- Ліє, навіщо?

- Він пішов… Ти пішов, - хлипала йому в плече, чіпляючись за лямки розгрузки. – Я божеволіла.

- А про нього ти подумала? Що буде з ним, коли довідається? Чи з тобою щось трапиться?

- Не трапиться, - вона шморгнула носом, втерла сльози, похапцем зиркаючи на десяток пар зацікавлених глядачів. – Яна казала, що бачила тебе, - швидко поміняла тему.

Володя усміхнувся, прийняв встановлені правила гри. Слова у їхньому випадку зайві, уже все сталося.

- Вона ще ходить в ресторан?

- Ні. Повернувся власник. Закрив… Працює віддалено на компанію з Мальти.

- Живе у вас?

Лія відповіла ствердним кивком голови.

- Від тебе довго не було новин. Ми вже подумали про найгірше.

- А ви не думайте. Лишили вас без нагляду, і ось, - він окреслив руками новий стиль Лії. – Нема кому по сраці дати. Одна на жигулі, інша із шприцом...

- Ви б нас не любили інакших, - вона підскочила й цмокнула його у бородатий писок.

Володя заріс, на вовкулаку скидався.

Поки вони вели теревені, напарник Лії з допомогою хлопців переніс тіло Таточка в зелений бусик. Дійсність кричуще спотворювала радість від зустрічі, а ситуація вимагала швидких рішень.

- Ліє, їдьмо, - гукнув чоловік трошки за тридцять, невдоволено глипаючи на її обійми з Володею.

- Він знає, що у тебе танкіст за чоловіка? – кліпнув на бравого заступника.

- Ні.

- То краще скажи.

- От коли скажеш Яні, і я скажу.

- Про що їй сказати? – насупив рудуваті брови.

- Ти ж любиш її.

- Ох, і видюща!

- Як і ти.

Останній гарячий цмок обпалив космату щоку. Лія поїхала.

Взвод Володі відкликали з позицій, північні кордони країни задихали на повні груди, заліковуючи криваві рани втрат. За тим їх об’єднали з десантно-штурмовим батальйоном і дали декілька днів, щоб побачитися з рідними. Нове завдання скеровувало на схід, у самісіньке пекло. Воно не лякало Володю, радше насторожувало. Він уже був там. Одначе відбувся легким переляком, і не сумнівався, що час для справжнього жаху лишень попереду.