9

Яна вдала здивування, підкинула брови для годиться, але мимовільна усмішка все одно прикрашала ощасливлений писок.

- А пальчик не зламається?     

Володя почухав колючу мармизу, сміявся очима, закарбовуючи в пам’яті чіткий овал личка, насунуту майже на очі шапку, темний погляд, сповнений бентеги та радості.

- У мене ще дев’ять є, - він розчепив розгрузку на правому боці, зняв й поклав біля ніг. Полегкість впала на плечі, глибоко вдихнув і видихнув, наче на світ знову народився. Шолом полетів також до ніг, поки Яна підійшла, скинув усе зайве. Опинившись у полі його досяжності, ухопив її за руку й смикнув на себе, озвучуючи на вухо власні страхи. – Якби мене тут не було? – Володя обхопив голову дівчини долонями, тримав, щоб не смикнулася і чула кожне слово, переповнене невимовного жаху. – Там, за посадкою, перло три танки, у кожному по три-чотири довбо… - запнувся, не в змозі дібрати правильного епітету, - довбні. Гадаєш, вони пожаліли б вас… Двох молодих дівчат. Яно, ти хоч усвідомлюєш, що вони могли зробити з вами?

Він тримав її міцно, відтулився і змусив дивитися собі в очі. Струснув легенько, від чого шапка сповзла на потилицю. Переляк в очах дівчини обірвав йому нутрощі, однак жадав цього страху, так прагнув зберегти її для себе. І методів правильних не добирав, тому що їх не існувало – інстинкти коряться лиш самозбереженню. Він хотів, аби зрозуміла, осягнула усю суть вчинених дурощів.

Куртка Яни, розстібнута до половини, стала об’єктом демонстрації переваги, вчепивши одежину за поли, Володя різко смикнув. Гапличок вилетів, змійка виставила зубки з розпанаханих боків. Обхопивши дівчину за стан, розпластав на своїх грудях, а ліву руку запустив під теплий в’язаний светр.

Обірване охкання злетіло з губ, Яна дивилася йому в очі, не до кінця розуміючи, що він робить. Проте, Володя свій урок тільки почав. Холодні пальці торкнулися шкіри: теплої, гладенької, оманливо-звабливої, тільки ніжним не збирався бути. Дістався ліфчика й люто рвонув. Він навіть не сумнівався, що лямки боляче врізалися в ту теплу шкіру, бачив обурення й сум’яття в карих очах, але хватку не послаблював, доводив почате до кінця.

- Володя! – Яна вперлася руками йому в груди, намагаючись вирватися. Не відпустив. Рвонув ліфчик ще раз. Лямки затріщали і порвалися, застібки повилітали: відкинув уже непотрібну шмату в рівчак, а рукою обхопив теплу опуклість, яка ніби для нього була створена. – Пусти! Пусти!

Яна кричала, виривалася, замахнулася, щоб вдарити, але кулак лиш злегка зачепив підборіддя. Той, хто зовсім нещодавно пожадливо цілував, обсипав ніжностями, нині вселяв неосяжний страх.

- Не пущу!

Обхопивши правицею її за плечі, притулив до себе, перемістив руку на шию, практично затискаючи дівчину намертво. Швидко налапав пальцями балаклаву й обтягнув донизу, випускаючи на світ божий чуприну, що стирчала в різні боки, немов зазнала електричного розряду.

- Якби це був не я?! – шипів їй на вухо, розривав сприйняття правдою, яку не хотілося чути. – Якби їх було багато? Ти про мене подумала? – Володя стягнув шапку з неї, вклав потилицю собі в долоню, примушуючи дивитися в очі невідривно. – Що було б зі мною? Яно, я ж… Я ж…

- Кохаєш…

Йому бракло слів. Починав осідати на землю, тягнув її за собою.

Яна, бува, подумала, що настрашив, а тепер потягне під перший ліпший кущ голубити, але Володя присів на край дороги, всадовив її собі на коліна, голову прихилив на груди, цілуючи неслухняну ясочку в маківку.

- Це щось більше… Мало одного слова, - він почав хитатися з боку в бік, ніби заколисував дитину.

В далині почулося гупання і автоматна черга, Яна зіщулилася, практично розповзаючись по грудях нестерпного Оселедця. Хоча, таким його уже назвати було складно. Видатна чуприна зазнала наруги.

- Вони далеко, – прошепотів їй у волосся.

- Чому оселедця зістриг? – пробелькотала у брудний бушлат, заодно вдихаючи суміш запахів сирої землі, хвої та чогось горілого.

- Він тобі подобався?

- Так.

- Ти поїхала, а я здавався собі йолопом…

- Тому зістриг? – швидко випередила його, тримаючи, як рибу на гачку.

Володя кивнув, усміхаючись її гарячкуватості.

- Ця твоя нова подруга з ресторану? – перевів розмову в русло, яке цікавило більше, аніж власні дурощі. То велика сила зізнатися жінці хоч в якихось почуттях, Володя вважав, що план перевиконав.

- Так. Тобі Артем розповів про ресторан?

- Угу… Лія також там?

Яна перекривилася, схилила голову ще нижче й збрехала.

- Там.

Осад на серці виганятиме опісля, нині ця брехня була для Лії, оскільки саме це вони співали Артему на два голоси.

- Артем сказав, що ти загубив свій телефон, – почала вона, запустивши руку в кишеню куртки. Трохи відсторонилася і поглянула Володі в очі. – Візьми мій. Я куплю новий і зв’яжуся з тобою.

 - Не варто, - безапеляційно загнобив її ініціативу. – Тут все одно нема можливості його заряджати, та й зарядки нема. Ми всі дзвонимо з телефону Таточка, коли є можливість його зарядити.

- Я нічого не знаю про тебе… Ані слова за цей час.