8

Тонкі волосинки лоскотали Яні обличчя, а сухі порепані вуста торкалися напрочуд пестливо, проте наполегливо, з неприхованою жаданістю та пристрастю. Квітнути ніжностям між чоловіком і жінкою, коли навкруги бовваніє невизначеність, помежована гіркотою, страхом, болем, пекельним адреналіном – нагадувало глумство. Хоча, вони не залежали від чиєїсь думки, лежали у рівчаку й цілувалися.

Постріли і свист затихли, мить зупинилася, притримала віжки часу, аби надати двом коханцям можливість зізнатися в коханні не тільки словами. Володя не стримував своїх бажань і з десяток глядачів не хвилювали запальну натуру. Змалечку нестриманий, в дорослості ця риса характеру лиш загострилася. Одначе, він починав думати, що так палав лиш поряд з Яною, у всіх інших випадках намагався тримати голову холодну, а серце гарячим.

         Отримати такий подарунок від долі – це наче виграти мільйон доларів, хоча лотерейний квиток не купував. І Володю не хвилювало, що уже бозна скільки днів не мився, смердів потом і чортом, пожадливо цілував солодкі вуста, насолоджувався пахощами ніжної шкіри, не переймаючись, що подряпає її жорсткою щетиною на писку. Учепившись за бігунок замка на куртці Яни, розтурзав одежину й потерся носом об шию, вилиці, підборіддя – наркомани не мали такої залежності від допінгу, як Володя від цієї конкретної жінки.

- Корній! Корнію, ти здурів? Облиш дівчину! – це кричав їхній Таточко, так називали хлопці п’ятдесят шестирічного Ігоря Сергійовича.

Яна заворушилася під ним, відвела трохи голову вбік й зазирнула в очі.

- Це він до тебе кричить?

- Так.

- Чому Корній?

- Позивний…. Від прізвища.

- Корнійчук, - Яна пустила вуста човником, всміхалася очима, любила кожною клітиною. Під дужим тілом було не страшно, вона дякувала примхливим вибрикам долі, Ілоні та зеленому жигулі. – Не заважайте! – гукнула невідомому захиснику. – Хай дуріє!

Так-сяк витягнувши затиснуту правицю між їхніми тілами, закинула руку Володі за шию й притягнула до себе, цілуючи у потріскані вуста. Сміх застряг у його грудях, розливаючись по тілу неприпустимою знемогою.

- Корнію, вони підходять!

Стурбованість в голосі Жука, їхнього ІТішника, який став очима взводу завдяки квадрокоптеру, змусила Володю забути про ніжності й глянути поперед себе.

Жук також лежав у рівчаку і також на дівчині, але пам’ятав, що за посадкою їх очікує щонайменше три танки. Від розпачу йому хотілося гарчати, глянув на Яну, у стривожені карі очі, і змусив себе піднятися. Присів на коліна, тоді ухопив її за куртку і потягнув на себе, вимогливо шепочучи на вухо:

- Як ти тут опинилася?

Вона практично впала на нього, вчепилася пальцями у лямки «розгрузки» і так само зашепотіла.

- Їхала з Ілоною по її сестру і племінника.

- Де вони?

- Ілона сказала, що у селі за цим лісом, - махнула рукою на ліс.

Володя хвилю поміркував над почутим, погляд наповнився металевої сірості, що перегукувалася з важкими хмарами на небосхилі.

- Жук! Бери дівчину, сідай у жигуль і шуруй у село, заберете її рідню, - хлопець не вагався ані секунди, підхопився на ноги, допомагаючи піднятися Ілоні. – Таточко!

- Я! – почулося браве з гущавини поблизу рівчака.

- Ти з Яною в ліс. Якщо Жук повернеться швидше, ніж ми, садиш її в жигулі і доповідаєш мені.

- Уже зроблено!

З лісу, з поміж чорних стовбурів ялини та сосни, котрих окутували дрібні голі кущі, виліз присадкуватий, червонощокий чоловік, що радше нагадував заспаного ведмедя, аніж ярого сміливця. Він практично напівприсядки човп до них, спотикався, падав, проте цілі досягнув.

- Яночко, одягни шапку, застудишся, - Таточко з добрими блакитними очима підняв її чорну шапку, обтрусив від сухої торішньої трави та бурих соснових гілочок, і простягнув дівчині.

Володя зреагував швидше, ухопив й напнув їй на голову.

- Слухайся Таточка, а я скоро повернуся, - суворо наказував Яні, пильно дивився в очі, немовби збирався таким чином загіпнотизувати на покору.

- Куди ти?

- Молоти фарш.

Дикий усміх перетворив Володю на первісну істоту, яка ще не стала повноцінною людиною, але вже засвоїла найважливіший урок життя – щоб вижити, треба перегризти ворогу горлянку. Він схопився на ноги, стрімголов перебігаючи дорогу. За ним, вихилясами біг той самий Жук і тягнув за руку Ілону, хутко стрибнув у жигулі й дав газу так, що дівчина заледве встигла ускочити до автівки. З рівчака, неначе дощові черв’яки, полізли хлопці в камуфляжі. Яна не дотумкала, звідкіля вони набралися. Рухалися ривками, навпригинки, а за короткі, незбагненні секунди зникли в лісі.

- Яночко, ходімо, - добродушно просив Таточко. – Тільки пригнися, всі ж під Богом ходимо.

Він смикнув її за рукав куртки, спонукаючи до дій. Скинувши марево сум’яття, Яна й собі зігнулася в три погибелі та подалася за Таточком. Чимале пузце, яке промовисто проглядалося з-під бушлату, зовсім не заважали йому швидко рухатися і озиратися на неї раз за разом. Коли їх поглинув ліс, за метрів двадцять, Таточко зупинився, присів біля товстого стовбура ялини і очима та пальцем вказав Яні зробити теж саме, але навпроти нього. Вона послухалася, вперлася у сусідній стовбур, поглядаючи на дорогу, що сором’язливо визирала з-за дерев та кущів. Чомусь здавалося, що знову побачить Володю, проте навкруги панувала зловісна тиша, яку порушувало їхнє уривчасте сопіння.