4

Самота страшна зараза. Годна із будь-якої врівноваженої особи зробити подобу засмиканої комашки. Яна собі такою здавалася. Смикалася, бо розірвані краї сукні постійно розходилися, хвилювалася, що рідні помітять її тривалу відсутність і почнуть шукати. В принципі Володі також немає на святі, а отже помножити два на два труднощів не складе. Від картинок, які малювала послужлива уява, її скручувало.

         «А якщо мама щось запідозрить?» - рвало Яну подумки. – «А як Артем піде її шукати і знайде у машині Володі із розірваною сукнею?» Дівчина обхопила голову, схилилася й зіщулилася. Брат уб’є друга. І розбиратися не буде.

- Роздягайся, - дверцята зненацька відчинилися, над головою пробасував Володя.

Від несподіванки її підкинуло, забула про розчепіру на сукенці – Оселедцю під покровом ночі явилися дві білі півкулі у прозорому ліфчику.

- Я не буду роздягатися! - затріскотала Яна.

- Знімай, - наказ, а поглядом вчепився у розчепіру. В очі дивитися катма, духу не вистачало, коли у темряві змигували дві опуклі зваби. Володя був нормальним чоловіком, його приваблювали нормальні речі. Не нітився і не соромився. Він любив жінок, але на цю стояло не тільки те, що нижче поясу, а й нутрощі ставали на правець. – Сукню треба зашити. На! – помітивши її нерішучість, він зняв сорочку, котру так і не застібнув, та простягнув дівчині. – Одягни сорочку, а сукню давай сюди.

Яна декілька секунд безтямно кліпала на голий торс, холодне місячне сяйво вмить знайшло місце для прихистку на ньому, кубики пресу викликали жагучі спогади, від котрих рум’янець вкривав щоки, а думки нагадували скажених німфеток.

- Де ти взяв нитки?

- У покоївок… В готелі, - уточнив він.

- Відвернися, - Яна узяла сорочку.

- Я все там бачив і навіть мацав, - нахабно глузував, обіперши лікоть правиці об дверцята.

- Боже, яке досягнення! Гола жінка! Мабуть, не часто перепадає на них подивитися, - вона поклала сорочку на коліна й узялась смикати гапличок від замка на спині. Паскуда не піддавався, а ще ж усвідомлення того, що Володя дивиться, не відвернувся – щипало за ошпарені нерви.

- Дайно я.

Після марних спроб розстібнути замок, Володя ухопив її за плечі й розвернув до себе. Під натиском наполегливості гапличок піддався, з’їхав донизу дзвінким шурхотом, неначе зітхнув полегшено. Здавалося б, Яна мала відчути радість, однак пильний сірий погляд жбурляв її у вихор таких непевностей, що хотілося залізти під сидіння. Вона стягувала сукню через ноги, гнівно сопіла, злилася, бо, по суті, подітися не було куди, Володя виявився єдиним рятівником.

Пожбуривши одежину на водійське сидіння, бігом напнула сорочку, застібаючи дрібні ґудзички усі до єдиного. Одна біда, лупала нею трястя, немовби здуріла, тому й пальці не слухалися.

Володя миттю опинився в автівці, ухопив сукню, підрихтував світло в салоні й витягнув з кишені штанів шпульку білої нитки, а в неї всунуту голку.

- Давай сукню, - Яна хотіла забрати вдяганку, але Володя якось здивовано сипнув грозами з очей.

- Я зараз зашию і віддам.

- Ти?

- Я!

- Ти вмієш шити?

- Я вмію все.

І як доказ хвацько заправив нитку у вушко голки, вправно зав’язав вузлика на кінчику, вивернув сукню, розкладаючи на кермі.

- Володю, давай краще я, - все ж підхід до такого делікатного діла, змушував Яну взяти віжки у свої руки.

- Ти краще не зробиш, - він діловито насупив брови й перебрав чіпкими пальцями розірвані краї сукні.

- І чому ж це?

- Якщо ти жінка, це не означає, що в тобі генетично закладено гарно шити. До речі, усі відомі модельєри саме чоловіки.

- А ти чоловік, значить умієш все! – обурено змахнула рукою. – Менсплейнінгом попахує!

- Чим? – перекривив писок Володя, поглянувши на неї, мов на дурну. – Ти що, людських слів не маєш? – фиркнув у секунди розгубленості, коли вона намагалася добрати правильне пояснення. – Понахапуються дурні, а потім самі не знають, що це таке…

Бубонів і шив. Стібки лягали рівненькими рядочками, техніка виконання була Яні невідомою. Так шити мама її не вчила. Зачудовано спостерігаючи за чіпкими пальцями, яким корилися навіть голка з ниткою, Яна замислилася скільки ще прихованих талантів носить у собі цей чоловік.

Вона й забула, що сидить перед ним майже гола, мимоволі схилила голову, втягнула носом терпкий запах одеколону, що загубився на комірі сорочки, і розслабилася. Володі можна довірити все, себе в тому числі.

- Ти знайшов офіціанта? -  поцікавилася вона, коли тиша нагадувала тягучий мармелад, тому захотілося приправити її словами.

- Нехай тебе це не хвилює. Він моя проблема, - мовив, не відриваючи погляду від розірваної сукні.

- Чому?

- Що чому? – пересмикнув плечима. М’язи у тьмяному світлі салону заграли лиском, приковували погляд, наче прохали, аби їх торкнулися і відчули міць.

- Чому твоя проблема?

- Артема чіпати не хочеться. У нього весілля.