2

5 вересня 2021 року, Київ

         Такі заходи викликали у нього оскому. Часто по них не ходив. Де такому диву взятися, аби чоловіки женилися кожного дня, але в статусі свідка, чи то пак, дружби Володя перебував вперше. Він поглядав на все дещо зверхньо, сардонічно, адже ніколи не повірив би, що Артем погодиться брати участь у показному лизоблюдстві.

         Він не вірив у казочку, що з любові чоловіки погоджувалися на будь-які тортури, аби догодити коханій. Ні – вони просто здавалися під натиском рідні та обставин, куди заганяли нещасного.

Кліпнувши на нещасного, який вмивався щасливою усмішкою, Володя мусив визнати, що цього, мабуть, до вінця не тягли, сам побіг. Любов. Принаймні, такий вирок присудив спільному другові Славік.

Крім того, мусив визнати, що все виглядало доволі гарно й стримано. Без нудотного пафосу з фатою та шлейфом, без лімузину з лялькою на капоті, без удавки на шиї нареченого у вигляді краватки або метелика.

Чорнява наречена, тоненька, немов вербовий пагін, зодягнула білу вишиту сукню, волосся закрутила на маківці дулькою і прикрасила білими хризантемами. Наречений заради женячки трохи волосся на голові відростив.

- Щоб не лякати майбутніх нащадків на фотографіях, - так прокоментував свої дії друзям, напнув білу вишиту сорочку, під стать майбутній дружині, та й став до вінця.

Біле по білому. Цнотливо й невимушено. Чисте полотно, на якому згодом заяскравіють барви сімейного життя. Молоді та щасливі. Гості принишклі та схвильовані. Вони, усім гуртом, Танкіста женили.

З іншого боку, поруч нареченої, стояла Яна. Вертіла букет, який віддала Лія, поки тримала свого судженого за руку. Мимоволі хотілося вірити, що справжнє кохання існує не тільки в сопливих мелодрамах та плаксивих романах, а й в реальному житті, оповитому безкінечними бентегами і турботами.

Позиркуючи на Володю з-під опущених вій, вона відмітила, що біла сорочка без комірця з кольоровою вишивкою, котра тягнулася від лівого плеча й донизу двома тоненькими смужками, напрочуд йому личила. А зав’язаний у вибагливий хвостик оселедець на потилиці надавав образу довершеності, правдивої закінченості, що віяла духом забутих поколінь. Напевно, колись козаки були такими: самовпевненими, нахрапистими, свавільними, гострими на слово й зброю.

Яну млоїло, коли його колючі сірі очі зупинялися на ній, точніше на вирізі сукні. Лія наполягла на цьому фасоні одежини. Біла полотняна сукенка, приталена, довга, майже до п’ят, але ліф відверто-провокативний, розшитий червоними нитками, що зображали кетяги калини. Що гріха таїти – усі чоловічі погляди, чи то одружені чи ні, затримувалися на вирізі Яниної сукні. Вона ніяковіла, ховала очі та про себе набирала на Лію, яка цю сукню й підсунула. Одежина й справді сиділа на ній ідеально, вигідно підкреслювала усі принади, але вирізу варто бути скромнішому. Тільки от сперечатися з новим членом родини не вийшло. Артем як глянув на сестру, насупив брови, уся охота до суперечок пропала – любов, хай їй грець. Мусила сукенку напнути і роль дружки приміряти, і Володю вправно ігнорувати.

Вони давно не бачилися, остання зустріч відбулася у листопаді, коли допомагав відвезти батька до Хмельницька, додому, тоді Яна приїздила, аби допомогти матері з речами. Володя зиркав на неї спідлоба, слова цідив крізь зуби, немов особистого ворога узрів, але мусив терпіти задля доброї справи. Дурисвіт. От і все, що подумала тоді.

Достатньо одного дзвінка, спокійної розмови, про все в цьому світі можна домовитися, але ж ні – має бути так, як він хоче. А може вже не хоче. Купа часу втекла крізь годинник сподівань, тому Яна заборонила собі страждати дурощами і здригатися від дзвінків. Надія вмерла. Володя не подзвонив.

Для гостини та самої церемонії розпису молодята обрали комплексний заклад «Мисливський двір». На зеленій галявині попід величними ялинами стали до шлюбу, там і святкування влаштували. Завбачливі керівники закладу пропонували будь-яку опцію за кошти замовника, хоч супутник з місяця, аби платили. Тому над гостями стримів невеликий білий тент, оскільки їхня чисельність була теж невеликою, знадобилося декілька круглих столів, щоб всіх розмістити. Недалечко обладнали місцину для танців, там, в одному із кутків, розташувалися музики, причім молода вокалістка вражала розмаїттям репертуару та сильними вокальними даними.

Молодята та їхні дружби сиділи за окремим столиком, ніби на помості, від чого Яну кидало, то в жар, то в холод, бо Славік, гуморний, повнуватий чолов’яга, постійно виспівував непристойності, змушуючи наречених цілуватися що п’ять хвилин, а за тим обіцявся і до Оселедця добратися, як називали Володю свої. Прізвисько відповідало видатній чуприні на макітрі. Він тільки глузливо осміхався, коли чув його.

Надворі вже вечоріло, вересневі пахощі вкрилися подихом осені, але холодно не було. Гості підігріті п’янкими веселощами, які втинав Славік, не відчували нічого крім азарту, таких сороміцьких пісень годі де й надибати.

- Усе! Закругляйся! – вигукнув наречений, вимахуючи чолов’язі рукою в знак протесту. – Я їсти хочу.

- Останній раз! – не покидав забави Славік. – Як дорахую до двадцяти, відпускаю. Гірко! Гірко!

 Артем дратівливо засопів, але всміхнувся. Піднявся на ноги, за собою тягнув Лію, до вуст якої припав у довгому цілунку. Гості хором рахували до двадцяти, над Яною завис офіціант, оторопіло кліпав у виріз  сукенки, намагаючись подати нову страву.