Початок...

​На «Омезі-Прайм» повітря таке, наче його десять разів прогнали через легені старого шахтаря, а потім приправили мастилом і відчаєм. Моє ліве кібер-око — клята залізяка, що зжерла половину моїх підйомних в Юстиції — знову почало «заїдати». Світ перед ним розсипався на цифрові перешкоди та брудні пікселі, наче старий головізор у дешевому борделі.

​Я виплюнув розмоклий фільтр прямо на підлогу техвідсіку 7-Г, де пахло озоном і розплавленим пластиком. Кава в термокружці на смак нагадувала стічні води, але я ковтнув її, щоб прибити присмак жовчі. Я щойно віддав останні кредити за реабілітацію О’Хрра — мій гаманець вив від голоду так само гучно, як і ядро «Ікара». Тому цей дата-картридж у кишені був як мана небесна. Легкі гроші, казали вони.

​Але легкі гроші в цьому секторі зазвичай мають запах свіжої крові.

​— Твою ж надновицю... — прохрипів я, гальмуючи так різко, що Біжу мало не врізався мені в потилицю.

​На іржавому металі лежав Харпер. Старий лис, мій колишній напарник. Ми не мали зустрітися так, старий. Не в цьому лайні, і не через цю справу. Його поза — неприродно підігнута нога, застиглий погляд у порожнечу — не залишала надії. Кращий криміналіст Юстиції став черговим експонатом «Омеги».

​Я опустився на одне коліно. Біжу завис над плечем, хаотично міняючи кольори від переляку до здивування.

— Маркусе, він... біосигналів немає. Вже кілька годин, — пропищав дроїд, фарбуючи крильця в тривожний помаранчевий.

— Бачу, малий. Ні дірок, ні хрому, що стирчить назовні... Лише ця пляма.

​Біля серця Харпера розпливалося щось дивне — сухе й біле, наче розтертий крейдяний пил, але з перламутровим відливом. Справжній крейдяний слід, залишений кимось, хто не користується кулями. Харпер завжди фанатично стежив за мундиром. Це було його релігією. А тепер цей пил осквернив його останній парад.

​Біжу під’єднався до мережі освітлення. Сектор занурився в пітьму, але крильця метелика спалахнули глибоким індиго — режим м'якого ультрафіолету. І тоді я побачив: під застиглими пальцями Харпера світився Анкх у замкнутому колі.

​Мій протез миттєво витягнув із пам'яті запис тригодинної давнини: задимлений бар, кейс і рука замовника з точно таким самим татуюванням. Харпер знав, що я прийду. Він використав цей чип як наживку, щоб вивести мене на вбивцю.

​Десь за переборками почулося глухе гарчання. Щось масивне віддалялося в темряву. Я смикнувся за ним, але Біжу раптом впав мені в руки. Його корпус став гарячим, як активна зона реактора.

— Ну, друже, ти що, вирішив залишити мене з двома мерцями? — Дроїд ледь пікнув і затих.

​Стітч, напівмеханічний технік із вкритим кіптявою обличчям та інструментами, вмонтованими прямо в передпліччя, підставив шрами під промені штучного сонця.

— Які люди! А де твій летючий талісман?

— Ось, — я простягнув обм’якле тільце. — Рятуй.

​Стітч поклав Біжу на операційний стіл. Лазер-скальпель підчепив пластину корпусу, і технік відсахнувся:

— Матір божа...

Замість дротів нутрощі Біжу обплели сріблясті нитки. Вони проростали крізь плати, як металеві метастази. А в центрі пульсував перламутровий слиз, формуючи новий Анкх. Харпер не просто залишив докази — він завантажив свою свідомість у дроїда.

​— Це не ремонт, Маркусе. Це... інкубація. Мені шкода.

​Стітч накрив Біжу брудним шматком тканини, але я помітив сяйво. Підняв край — на корпусі світилася грань кассіопейського кристала, тієї самої «заначки», яку Біжу ховав на скрутний день. Кристал запрацював як демпфер, всмоктуючи біо-код Харпера в ізольований кокон.

​— Давай імпульс! — гаркнув я.

Стітч вгатив по кнопці. Прямий розряд прошив корпус. Біжу підскочив, і його очі спалахнули. Ліве — холодним сріблом Юстиції, праве — глибоким перламутром.

​— Маркусе... — пролунало моторошне двоголосся. Писк Біжу переплітався з хрипким, владним баритоном Харпера. Рухи дроїда стали різкими, військовими. — Системі... потрібна кава... і негайна зачистка... сектору.

​Я влетів у шлюз, впав у пілотське крісло і прикурив.

— Ну що, хлопці, подивимося, куди веде цей Анкх.

​На екрані зв'язку проступило обличчя О’Хрра.

— О’Хрр! У мене на борту тепер комунальний рай. Харпер «з’їв» Біжу, і вони обидва хочуть крові.

О’Хрр зблід:

— Анкх? Маркусе, розвертай корито! Це код доступу до «Проєкту Озіріс». Харпер знайшов те, що мало гнити в могилі.

​«Проєкт Озіріс». Старі чутки про спроби воскресіння мертвих через оцифровку свідомості. Виявляється, це не були казки для нетраннерів.

​— Е ні, шановний, — я витиснув важелі. — Ми йдемо до тебе. Вбивця Харпера має отримати своє.

​Біжу підлетів до екрана. Його подвійний голос пробринів металом:

— О’Хрр... я проклав курс... Харпер каже, ти приховуєш речовий доказ... Протокол вимагає... вилучення.

​Двигуни «Ікара» видали бойовий рик. Кабіну залило блакитне сяйво переходу.

— Тримайся, старий, — прошепотів я. — Сподіваюся, у тебе знайдеться щось міцніше за твій лікувальний чай