Коли забороняють, то дуже хочеться...

Може б хотілося забути цю історію, та тільки стрінеться десь пара, де юнак набагато вищий за свою дівчину, так і згадуються Докійка і Федір, яких у селі те й знали, що піднімали на сміх. Дівчатко - невеличке та худеньке, тільки очі світяться грайливим блиском, тільки дрібненькі зубики розквітчують посмішку, а ще оті ямочки на кругленьких щічках…

Ох і любили Свирид та Килина свою найменшеньку. Знайшлася вона у них ніби випадково, коли вже у їх віці не заглядають під капустяні голівки, щоб знайти там малятко. Старший, Яків, уже армію відслужив, вибирав собі наречену по далеких хуторах – мотався на мотоциклі «Ковровець», подарованому дядьком Павлом – материним братом, який на той час першим на селі придбав собі легкову автомашину. Така була тільки у голови колгоспу – «Побєда». Їздив-їздив Яків та й залишився у тому найдальшому селі у приймах. До батьків навідувався лише зрідка.

За сином у Ковалів зростала Настя – закінчувала восьмий клас і ніяк не могла збагнути, чого родичі підморгують у її бік і жартують: є нянька, буде і лялька.

І не примусила себе чекати та лялечка, та крихітка – її сестричка, яка вмить поставила всіх на ноги, ледь принесли в хату. Мов скрючений вузлик – зібгалося на подушці і не розправляється – почервоніло від крику. Мати туго заперезала дитя трьома пелюшками, притулила до пазухи, а Насті звеліла мерщій гріти воду на кабиці. А ще вимити ночви, прогріти їх на сонці та у вузлик нав’язати листя любистку і м’яти.

А далі вся та метушня лягла повністю на Настині плечі. Ні про які шкільні вечори, ні про яку гулянку на вулиці не могло бути й мови. Так і вийшло, що подруги вже заміж повиходили, а до Ковалівни ніхто й пальцем у шибку не стукнув. Знай, катає у возику Докійку – кругленьку, опецькувату та грайливу. І хазяйство на ній, бо батьки – на постійній роботі в колгоспі. Вправна дівчина скрізь устигала, але дівоцтво своє проґавила, незчулась, як і «перестарком» прозвали. У двадцять вісім років не почнеш дівувати.

Зате Докійка рано загорілась – почала вечорами зникати, поверталась хоч і не пізно, але ховала від сестри тремтячі руки і палаючі щоки. Почалась між ними якась ворожнеча, ледь не до бійки.

- Ох, і вистежу тебе, Докіє, та ще й батькові розкажу! Знатимеш у мене! – гнівно кипіла Настя. Розплітала на ніч довгі чорні коси, розчісувала і спересердя виривала заплутані пасма. На очі навертались сльози – чи то від болю, чи від досади…

«Чого їй так не везе?- думалось Докійці. – Он яка вона гарна, які брови, носик рівний і ластовиння на ньому зовсім нема – не те, що у мене».

Дійсно, на її «кирпі» наче з усього села горобці злетілися і помітки поставили. Ще й загоріла на сонці так, що той ніс вже не один раз облупився і обліз. Дивиться Докійка у дзеркало і замість досади на ті прикрощі тільки усміхається. Бо знає, що той, хто до неї щовечора крадеться поза городами, вважає її найвродливішою, найчарівнішою і ще багато най-най-най…

«Каже Настя, що вислідить… А дзуськи! Наше місце в кручі ні з якого боку не видно», - переконує сама себе Докійка.

Якби знала сестра, як усе в них склалося, то, може,й не була б такою суворою. Пригода трапилася взимку, коли дітвора каталася на санчатах. Розганяли з самісінького «прогончика» - так називались короткі перевалки між городами, спускались нижче до урвистого берега річки. Там довили «повітряну яму», затамувавши подих, перелітали гострий виступ і опинялися на видолинку. Гальмували чобітьми та валянцями і зупиняли санки, щоб не влетіти на тонку кригу. Бувало, що й провалювалися, але під лід ніхто не потрапляв – вибиралися на берег, ледь витягаючи ноги з грузької муляки.

Сталося так, що Докійка з подружками – утрьох на санчатах – вчасно не загальмували та й устряли-таки в прибережне болото. Санки, відчувши полегкість – дітвора борсалася серед хрусткої криги, полетіли по вцілілому покриву річки аж на сусідній берег. Вони були не порожні. Вирячивши оченята і побілівши від переляку, на них ледь трималася Докійка. Опинившись на чужому боці, дівчинка помітила двох людей, які прошкували берегом. То були її рятівники. Високий, гнучкий, як лозина, Федько Залужний за своєю сестрою Катеринкою прийшли назбирати «качалочок» з очерету. Уздрівши перелякану дівчинку з санчатами, вони вмить «запряглися» і повезли її до низенького старого мосту, щоб доправити невдаху на протилежний бік.

Хто б міг подумати, що Федькові захочеться подружитись з дівчиськом, що він ходитиме сам не свій, чекаючи зустрічей з нею, що спільником у них стане віддана і втаємничена Катеринка…

Федора мали восени призвати до війська. Докійка закінчувала восьмирічку і ні про що не думала, крім свого раннього кохання. Ховатися в кручі набридло – почали прогулюватись уздовж річки. Там їх і підгледіла Настя. Негайно сповістила батькам. Була певна, що покладе край сестриччиному дівуванню. Де це видано, щоб менша випереджала старшу?

Діждись, Докіє, поки твій вітер повіє! Нічого пропадати вечорами, коли старша вдома сидить.

- Та що ж мені тепер, теж до тридцяти досиджувати? – не втримала сліз Докійка, коли батько налаштовував засов на двері дівчачої спальні.

- Ніде він не дінеться, твій цибатий Федір! – цідила крізь зуби Настя. – А може, знайде собі трохи вишеньку, бо ти йому не до пари! Над вами усі сміються, Федько – закохана жердина, а ти…

- Хто? Хто я? – наскакувала на сестру куценька Докійка.

- Шкварка – ось хто! Малий вишкварок!

Подушки літали по хаті, блимав каганець, дзвеніли шибки… А з вулиці чулося посвистування. Спочатку – душевне, мелодійне, а далі – нетерпляче, різке, у два пальці, закладені в рота.

- Не пускають! – ладна була волати Докійка. Та на перемовини вийшов Свирид Іванович – статечний колгоспний конюх, що умів об’їжджати молоденьких жеребчиків.

- Хлопче! Хочеш, щоб я тобі бубну вибив? – без підготовки випалив дядько. – Я не подивлюсь, що ти вищий за мене, знайду лозиняку і гнатиму од двору, щоб і дорогу сюди забув!