Розділ 1.

КРАСУНЯ. КУРКА. КОХАННЯ.

Розділ 1.

– От хто мене за язика смикнув сказати, що шабаші зараз нікому не потрібні?! – сама собі бурмотіла відьма, скеровуючи свою мітлу до Лисої гори. Саме там у Вальпургієву ніч мав вже вкотре відбутися відьомський шабаш. – Алім, Алім, от скільки тобі казали: «Мовчання – золото!». А тепер необхідно летіти хтозна-куди, ще й у таку вітряну погоду. І здався мені той шабаш? Невже нікого іншого не можна було делегувати? – обурювалася відьма та поглядала на свого фамільяра, який сидів на мітлі, з усіх сил тримаючись лапами, щоб не впасти.

Алім мала талант потрапляти у халепи. Попри свій майже трьохсотрічний життєвий досвід, все одно шукала пригоди на свою дупцю. От і зараз обурювалася собі під ніс, що серед усіх відьом, які жили у лісі, обрали саме її.

– От, подумаєш, Вальпургієва ніч! То що з того?! – продовжила далі бурмотіти Алім. – Та на біса мені той обмін досвідом? Я будь-яке зілля й сама можу зварити!

– Кхм... – почула голос свого фамільяра Алім.

– От тільки твоїх натацій мені не вистачало. Зникни! – обурилася Алім і фамільяр зник.

Відьма летіла вздовж річки. Вона не любила місто. Надто шумно, надто багато людей, ніде політати. Алім вирішила, що найкраще пересуватися не надто високо, бо у небі цієї ночі було багато відьом, які поспішали на шабаш на честь Вальпургієвої ночі. За свої майже триста років Алім разів сорок була учасницею шабашу. Вона не надто любила шумні компанії та галас. Це ж треба було бовкнути не те, щоб її знову відправили на той шабаш. Здався їй він!

Алім обурювалася, старі кістки нили, а мітла тримала курс до Лисої гори.

Коли Алім пролітала над мостом, почула якийсь крик. Відьма не встигла підняти голову, як щось гепнулася на неї, вона втратила рівновагу та разом з мітлою та вантажем зверху впала у річку.

За своє тривале життя відьма навчилася багатьом речам, але плавати вона не вміла. Алім швидко пішла на дно. У думках встигла промайнути думка, що це якась несправедлива та дурна смерть. Бульбашки з’являлися на поверхні води, а повіки ставали важкими.

Стало тихо та спокійно.

Коли відьма розплющила очі, сонячне світло засліпило її. Вона піднесла до очей руку, щоб закрити сонце. Алім відчувала щось незрозуміле, зір став гострішим. Ні, не гострішим. Це ж не її рука. У неї були зморшкуваті руки, а тут ідеальна шкіра на тендітній ручці. От точно вчора остання склянка вовчих ягід була зайва.

Алім закрила та знову розплющила очі, але картинка не змінилася. Вона почула, як поряд гучно загули якісь апарати. Відьма поморщилася від того звуку та схопилася за серце від несподіванки.

– Нічого собі! Що це? Це моє? Невже це я?! – вигукнула Алім, не вірячи своїм відчуттям та очам, які вона опустили нижче, аби розгледіти те, що опинилося під рукою.

Вітаю, мої любі читачі!

Я до вас з веселою фантастичною історією про невгамовну та епатажну відьмочоку.

Додавайте оповідання до бібліотеки.

Як думаєте, чому так здивувалася відьма?