Розділ 34

  Нік наблизився впритул до мене, я схвильовано дивилась на нього, піднявши голову догори.

- Як твоя рана? — питаю, дивлячись на шов у нього на шиї, який вже трохи затягнувся, але ще досить «живий». Він вже зняв пов’язку.

- Добре, не хвилюйся, моя рятівнице. Жити буду. — Він лукаво посміхнувся, каже:

- Со -фі - є... Ти не вийдеш суха з води! — я не встигла нічого сказати, як велетень вхопив мене за ноги, підняв і закинув собі на плече. Я запищала з несподіванки, «барабанила» його по спині.

- Що ти робиш? Пусти мене! Ти ж поранений, тобі не можна піднімати! — він, сміючись, заніс мене на більшу глибину, десь по груди мені, відпустив, я занурилась по шию в воду, встала. Каже жартома:

- Тихо, не пищи, бо ще хтось прибіжить тебе рятувати від чудовиська! — я засміялася, дивилась на нього,  він на мене. Кажу грайливо:

- Тоді я їм скажу, що мене не треба рятувати. Я добровільно здаюся в полон чудовиську... — Нік недовірливо дивиться на мене, посерйознішав. А я засміялася дзвінко і з усіх сил бризнула на нього водою і почала тікати. Він теж розсміявся, кинувся за мною. Прийняв мою гру. Мокрий одяг прилип до мене, штани сповзають, мушу притримувати руками. Я не могла швидко рухатися. Він вмить наздогнав мене, схопив ззаду за талію, перекрутив довкола себе, я сміялася махала ногами. Потім поставив мене. Ми почали бризкатися, дуріти. Сміялися, як дітлахи. Я знову почала тікати від нього. Чоловік піймав мене, схопив за поясницю, притягнув до себе і серйозно сказав:

- Софіє... Ти граєшся з вогнем... Не знаю, що ти задумала, але... Краще не дражни мене... — ми схвильовано дивилися одне одному в очі, я поклала долоні йому на волохаті груди, волосся там досить м'яке, приємно. Відчула який він збуджений, серце б’ється, як скажене... Між нами, здавалося, повітря наелектризоване. Я розхвилювалася, але, чомусь, зовсім не страшно. Якесь внутрішнє переконання, що в цих руках — я в безпеці, додавало мені сміливості. Я зосередила погляд на його губах. Ще недавно не повірила б, а зараз мені захотілося відчути, які вони на дотик. В середині в мене відбувалося щось дивне, все тремтіло. Я сказала тихо:

- Ніку... Я... Нічого не задумала, просто... Мені так добре з тобою... В твоїх обіймах... — він шоковано дивився, не вірив своїм вухам. На його розрізаних устах з’являлася чим раз ширша усмішка.

- Дівчинко... Ти... Ти зводиш мене з розуму... Скажи, заради всього святого, скажи мені, що ти відчуваєш? Невже я можу надіятись, що колись ти покохаєш мене так, як я? Тільки чесно, прошу тебе... — його голос такий схвильований, емоційний. Я не знала, що сказати. Сама ще ні в чому не впевнена. Промовила, пригортаючись всім мокрим тілом до високого, теплого чоловіка:

- Ніку, я ще не до кінця розумію сама себе, але... Я точно знаю, що зараз хочу, щоб ти мене поцілував... — він вражено засміявся, каже:

- Сонечко, я не вірю своєму щастю! — а тоді рвучко підняв мене догори, тримаючи за сідниці і за спину, я обвила його гаряче тіло ногами, шию – руками. Він припав до моїх губ своїми. Так солодко, ніжно. Я відповідала йому з тим же трепетом, враз захмеліла, як від міцного вина. В середині стало жарко, хотілося, ще і ще. Ті особливі губи мого незвичайного господаря дарували мені ейфорію, виявилися  м’якими і гарячими. Все тіло радісно трепетало в його сильних руках. То був, наче, вибух почуттів. Я відчувала його волосся під пальцями, та мене це ніскільки не відштовхувало. Навпаки, хотілося пригортатися, тертися носом до цих  колючих щік, гладити його волохаті груди, плечі. Він відірвався від мене, щоб, вдихнувши повітря, знову й знову бережно цілувати, чим раз гарячіше, мої губи, щоки, очі. Я, здається, розпливалася від задоволення.

- Софієчко, красуне, ти неймовірна... Я... Я так мріяв про таку мить... Я так хотів  відчути твої губки на смак… — він сміявся так щасливо, так захоплено, потім сказав:

- Скажи, що це не сон! Благаю, переконай мене! — я засміялася. Потім сама коротко поцілувала його в губи і сказала:

- Це сон! Прекрасне марево! — я погладила його по щоках і додала:

- Ніку, ти змусив мене повірити в твою любов. Тепер я хочу відповідати тобі тим самим. Хоч ще не до кінця впевнена в собі. — чоловік сяяв від щастя. Ми задихалися від надміру емоцій. Не помітили, коли стемніло. Стояли в озері під сяючими зірками. Та, здавалося, наші щасливі очі сяяли яскравіше. Нік знову цілував мене. Міцно притискав до себе, здається, хотів, щоб наші тіла сплавилися і стали одним цілим. Вода пестила нас, погойдувала так, що здавалося, ми невагомі. Я, нарешті, відхилилась від нього, розглянулась довкола. Місячне сяйво виблискує на озері. Тиша. Тільки неголосні звуки комах, таємничий плескіт води. Здається, чути кожен удар наших схвильованих сердець. Він сказав:

- Кохана, я й не мріяв, що цей день так чарівно закінчиться. Я так хотів назвати тебе своєю, цілувати тебе, пригортати... Невже мої мрії здійснюються?

 - Так, мій хороший. Ти заслужив на щастя. Хоч я не знаю, чи зможу зробити тебе щасливим, я...

- Зможеш, моя солодка! Вже змогла! Я ніколи не почувався щасливішим, ніж зараз. Мені не треба багато. Тільки, щоб ти була поряд, щоб відчувати, що я тобі потрібен, що тобі добре зі мною.

- Я теж дуже щаслива, —  посміхнулась, ще раз обняла його і відпустила. Стала на ноги.

- А тепер ходімо до дому,  бо вже ніч... Ми мокрі...