Розділ 32

  Я поволі вчуся жити без дідуся. Біль не минув, але поступово я звикаю, менше плачу. Життя триває. Лише коли залишаюся сама, в спокійній обстановці, починаю згадувати, знову й знову прокручую в пам’яті день похорону, згорьовані обличчя рідних. Про дідуся згадую тільки все хороше. Страшенно його бракує.

  Моя бабуся, молодчина. Вона дуже мужньо зносить втрату. Ще й нас з мамою підтримує. Читала нам з Біблії, де написано про воскресіння. Така зворушлива історія, коли Ісус воскресив Лазаря, за яким горювали його сестри. Читала, що колись померлі воскреснуть, можна буде їх побачити. Це дуже додає  сили.  Але, зараз, все одно, важко.

 Та, мабуть, було б набагато гірше, якби не постійна опіка і підтримка Ніколаса. Він при кожній нагоді старається якось мене потішити. Часто в моїй кімнаті з’являються свіжі квіти. Деколи пише мені повідомлення, щось приємне. Постійно запевняє, яка я дорога для нього. Пропонує допомогу. Це просто... Нереально. Звідки він бере стільки терпіння, доброти і ніжності, щоб так невтомно виявляти їх до мене? Це не може залишати байдужою. Я змушена зізнатися собі, що вже не хочу, щоб в моєму житті не стало Ніка. Він тепер дуже дорогий для мене.

  Я остаточно перевезла речі, частину до мами, частину в Тернове і відмовилась від тієї квартири. Для чого платити гроші за місце, де я тепер не буваю? Мені добре тут, з моїм незвичайним господарем.

  Одного сонячного серпневого дня я йшла понад гаражем. Мені потрібно було щось принести з городу. Звернула увагу на Ніка. Двері в майстерню були широко відкриті, чоловік порався біля якоїсь машини, не помічаючи мене. Потім взяв шліфувальну машину з великим обрізним кругом і почав різати метал. Колись я бачила таку штуку в дідуся. Не знаю, чому я затрималась біля нього, просто стало цікаво. Він був в спеціальних окулярах, іскри від розжареного металу розліталися в бік, трохи страшнувато. Я відступила на крок. Вже почала  йти собі звідти.

  Та раптом, щось пішло не так, я почула, як Нік скрикнув, почувся звук удару об бетонну підлогу. Я обернулася,  побігла в гараж. Дивлюся, який жах! Нік сидить ввесь закривавлений, тримається за шию однією рукою, а іншою стягує окуляри. Шліф. машина лежить збоку. Я страшенно злякалася. Підскочила до нього, питаю, що сталося.

- Ти поранений? Покажи! — чоловік відвів руку від шиї, я з жахом побачила, що там страшний поріз. А кров тече, як з відра. Що робити? Серце моє застукотіло, як від удару батогом.

- Яка велика рана, Ніку! Треба якось її затиснути, бо ти втратиш багато крові. Де в тебе аптечка? — він кивнув мені, зціпивши зуби.

- Не страшно. — сказав бадьоро, — Он, там, на полиці. — показав рукою. Я  побігла швидко туди, в паніці, ледве знайшла ту коробку. Та хвилина, поки шукала, здалася мені роком. Я молилась, щоб Бог мені поміг. Принесла аптечку. Бачу, кров далі тече в нього між пальцями, зафарбовуючи сірі рукавиці в червоний, хоч він і затискає  рукою поріз.

Я швидко, наскільки могла тремтячими руками, дістала з аптечки бинт і джгут.

- Ніку, давай я прикладу тобі бинт, а потім джгут, щоб затиснути. Він дивився на мене якимись розгубленими очима, я забрала його руку від рани, швидко приклала на те місце невеликий моток бинту, єдиний, який там знайшовся, притиснула, тримаю рукою. Побачила, що той бинт моментально намок, потрібно щось більше, щоб притиснути, а по ньому вже дати джгут. Я окинула поглядом все довкола, нема нічого такого. Тільки уламки обрізного круга валяються. Тоді я глянула на себе. Кітель. Кажу до Ніка:

- Потримай бинт! — приклала його руку до шиї з бинтом, а сама закривавленими руками почала швидко розстібати ґудзики, знімати з себе кітель. Нік здивовано витріщився на мене, питає:

- Що ти робиш? — та мені в той момент було байдуже, не до того, щоб соромитися. Я залишилась в самому спортивному бюстгальтері і шортах до колін.

- Намагаюсь допомогти тобі. — кажу серйозно. — він посміхнувся.

  Згорнула кітель, приклала до рани, наклала поверх нього джгут — на шию а потім під руку навскіс. Ху – х.  Тепер є шанси, що кров зупиниться. Мій господар мовчки дивився на мене геть п’яними очима. Вигляд у нього був дуже слабкий, здавалося, зараз відключиться. Я взяла телефон, хотіла викликати швидку, та Нік заперечив:

- Ні, не треба. Я не поїду в лікарню!

- Ніку, але ж рана серйозна, треба, щоб тобі помогли!

- Подзвони до мого знайомого лікаря. — він незграбними рухами дістав з кишені телефон. Дав мені.

- Він приїде? Треба ж зашити рану!

- Так, дзвони. Валерій Карпович. — я взялася дзвонити, телефон заблокований. Дала йому, він зняв рукавицю, ввів комбінацію. Апарат розблокувався і я побачила на дисплеї... Себе. Так, в нього на заставці моє фото, де я стою на Парковому мосту в Києві, посміхаюся, вітер роздуває моє волосся. Я впізнала. Це фото з моєї сторінки у фейсбук. Богдан зробив. Ми там гуляли колись. Коли він його стягнув? Я глянула на Ніка, посміхнулась. Він ніяково відвів погляд. Я подзвонила до лікаря. Обіцяв приїхати через 30 – 40 хвилин.

  Я помогла господареві піднятися, дивні відчуття — підтримувати такого сильного, високого чоловіка, але в Ніка явно паморочилась голова. Саме тоді до нас підійшов Стас. Спантеличено  дивиться, питає, що сталось. Нік коротко відповів йому, нетвердо стоячи на ногах:

- Круг від болгарки розірвався, порізав мені шию. — я сказала: