Розділ 31

  Упродовж останнього місяця, після тієї розмови з Ніком на кухні, наші стосунки не дуже змінилися. Принаймні, так здається. Він дотримує свого слова не чіплятися до мене. Та, на жаль, чи на щастя, вже не знаю, не дає мені зовсім про нього не думати. Регулярно попадає мені на очі десь на подвір’ї, чи заходить на кухню. Часто ми просто розмовляємо про що - небудь, він старається щось мені помогти. Бодай відкрутити банку з кукурудзою, чи поремонтувати хлібопічку. Нік дуже стриманий, хоч я добре бачу, як сильно йому хотілося б, щоб наші стосунки були інші.

  Покупатися з ним в озері я так і не відважилась. Не хочу його дражнити. Йому і так важко. Але я плавала сама, двічі. Дуже класно.

  Моя мама останнім часом дуже мене дивує. Ніколи її такою не бачила. Вона почала більше чепуритися, частіше брати вихідні на роботі. А чому? Так, щоб зустрітися з Максимом. Він аж змінився тепер. Повеселішав. Ходить, щось насвистує собі під ніс. Хто б міг подумати? Може, в них щось вийде? От було б прикольно, якби мама вийшла заміж раніше за мене. Я всіляко підтримую ці їх стосунки. Рада, що моя рідненька таки відважилась і дала шанс Максу і собі. Буду рада, якщо мама знову відчує себе коханою, потрібною. Вона заслуговує на це. Стільки років сама. Та й Максим, теж. Хоч я не дуже добре його знаю, але, чомусь, вірю, що він непоганий. Так вірно підтримує Ніка, такий серйозний. Не думаю, що навмисне образить маму.

  Сьогодні я, як завжди, на кухні. Ранок. Ми саме прибрали зі столів після сніданку. Віктор сів за стіл, обдумує, що готувати далі. А я ховала в холодильник їжу, що залишилась від сніданку. Разом з тим доїдала виноград. Шкода, якщо пропаде. Заходить Нік.

- Привіт. Як ви тут? Дякую за сніданок.

- На здоров’я, — ми відповіли, майже одночасно. Тоді Віктор сказав:

- Я піду до Стаса, скажу, щоб підготував нам картоплі  на обід. — і вийшов з кухні. Я щось запідозрила.

- Це він навмисне залишив нас? Він... Знає?

- Що? - Нік вдає, що не розуміє, про, що я. Чи й справді не зрозумів.

- Ти знаєш, що. — ніяково посміхаюсь.

- А, ні, але... Може, щось здогадується. — Нік став біля мене, сперся об шафу. Я стояла біля столу і «дзьобала» виноград.

- Зрозуміло...

- Софійко, не переживай про це. Я нікому нічого не кажу. Тільки Макс знає. Так вийшло. — в мене задзвонив телефон. Мама. Я вибачилась, відповіла.

  Як тільки я почула її голос, відразу збагнула, щось сталося. Вона крізь сльози сказала, що дідусь Остап помер. Я сперлась об стіл, заніміла, в середині, наче, щось розірвалося і почало кровоточити. В голові зашуміло, я тремтячими губами намагалась, щось сказати, та не виходило. Потекли сльози. Нарешті я обізвалась:

- Коли?

- Сьогодні, щойно. Всю ніч йому було дуже погано, приїхала швидка, та вже було пізно... — мама заридала в трубку. Я теж. Давилася плачем, не могла більше й слова сказати. Потім мама вимовила:

- Дорогенька, ти вже сьогодні не їдь, ми з Андрієм самі тут впораємося. Приїдь завтра на похорон. Я ще подзвоню тобі потім. — я механічно вимкнула і поклала в кишеню кітеля телефон, перевела погляд на господаря. Нік стояв, з жахом дивився на мене, прагнучи зрозуміти, що відбувається. 

- Що сталося? — запитав з тривогою.

- Дідусь... Помер... — я ледве вимовила і похитнулась, чомусь раптово сили покинули мене. Стала як з вати, ноги підкошувалися. Ніколас вмить зреагував. Підхопив мене на руки, заніс у вітальню. Сів на диван і посадив мене собі на коліна. Пригорнув так ніжно, ласкаво. Окутав своїм теплом. Я геть не мала сили протестувати, не пручалася, мовчки хлипала, сльози текли, немов ріка. Я довго так плакала, а потім почала крізь сльози виказувати чоловікові свій жаль, свій біль:

- Йому було всього 67 років. Він був такий хороший, замінив мені тата. Завжди помагав мені, підтримував в усьому. Як тепер приїхати туди і не побачити його щирої посмішки? Не почути його слова, його жарту, похвали. Як тепер бабуся? Мама? О, Боже!.... — я зайшлася плачем. Як маленька дівчинка тулиться до татка, щоб пожалів, я горнулася до свого незвичайного господаря. Байдуже, як це виглядає, що, хто подумає... Я припала Нікові до широких грудей і зрошувала  сльозами його футболку, а він... Він ніжно гладив мене по спині, по руках. Потім непомітно стягнув з мене шапочку, погладив по голові. Зняв заколку і делікатно розпустив волосся. Погладжував його, запускав пальці в мою шевелюру, обережно масажуючи мені шию, голову. Я геть не опиралася, дозволяла йому все це. Слухала, розслаблялася. Чим раз тихіше схлипувала, вслухаючись в хриплуватий, щирий голос Ніка, що шептав мені, що я не сама, що він буде помагати мені, якщо я захочу.

- Маленька, все буде добре. Ти все витерпиш. Ти молодець. А я буду поряд, якщо дозволиш. Ти не сама. Все буде добре. — він так повторював знову і знову, що не залишить мене саму. А я слухала, відчувала його ніжні дотики і, як мале дитя біля маминих грудей, заспокоювалась, поринала в якесь марення, між сном і реальністю.

   Зрештою, я, мабуть, заснула. Прокинулася на ліжку в своїй кімнаті десь під вечір. О, люди! Це вже стає традицією, що Нік носить на руках свою недосяжну мрію. Як незручно. Як я так заснула? Враз пам’ять увімкнулася і на мене, ніби пекучий вогонь, налетіло болюче усвідомлення того, що сталося. Дідуся більше немає. Ще ніколи, певно, мені не було так прикро прокидатися. Хочеться знову заснути і спати довго - предовго, аж поки не мине той гіркий біль від втрати, від пустки, яка утворилася в середині. Там, де була любов дідуся.