Розділ 30

- Ти досі почуваєшся винним?

- Не знаю. Але... Я Покараний. Заслужено. Я, може, й не винен в смерті мами, та в своїй хворобі, точно. Треба було бути мудрішим, не витворяти зі своїм тілом такого. Та тоді я не розумів цього.

- Ніку, ти не винен. Ти був молодий. А в юності люди не завжди здатні у всьому поводитися мудро. Ти ж не міг знати, що все так обернеться. — мені хотілося якось помогти йому, прикро дивитися, як він страждає.

- Дякую, Софієчко. В тебе дуже добре серце. Ти дієш на мене, як бальзам, що заспокоює біль, пом’якшує рани. —  промовив, дивлячись мені в очі.

- Знаєш, не думала, що скажу колись таке, але, в тебе теж добре серце. Мені так здається.  Не картай себе занадто. — я ласкаво посміхалась чоловікові, він посміхнувся у відповідь, так щиро, радісно. Але видно, що  до повної радості йому чогось бракує. І я здогадуюся чого.

  Ми ще трохи посиділи, сонце почало ховатися. В променях заходу озеро набувало просто неймовірно романтичного вигляду. Тиша, чути тільки якихось комах в траві і  жаби кумкають у воді. Треба йти звідси, поки не стало темно.

  Наступного дня, коли я була в мами, по мене приїхав Максим, щоб забрати назад в Тернове. Та я не знала, коли саме він приїде, тому ми з мамою почали ліпити вареники. Коли чоловік подзвонив, що вже під будинком, в нас були руки в тісті, робота не закінчена, а вареників так хочеться. Я глянула на маму, мімікою показуючи, що так не хочу їхати, не поївши. Вона каже:

- То запроси його до нас, якщо він не дуже поспішає, хай би почекав тебе, поїв з нами. — я так і зробила. Макс трохи здивувався, але погодився. За кілька хвилин, чоловік вже сидів на маминій затишній кухні.

  Максим явно почувався ніяково. Мабуть, для нього це дуже незвична ситуація. Так посміхався, ніколи його таким не бачила. Я познайомила їх з мамою, вона посадила його за стіл, на кухонний куток, запропонувала кави, чи чаю. Він погодився на каву. Мама взялася варити напій, а я тим часом закінчувала з варениками.

  Мені було дуже цікаво спостерігати за мамою і гостем. Вона в мене дуже симпатична жіночка, та зараз, розквітла ще більше. Рум’янець прикрасив її щоки, як в юності. Вона мило щебетала до чоловіка, який стримано посміхався, намагався підтримати розмову. З тих пір, як батьки розлучилися, я не бачила маму з жодним чоловіком. Вона завжди казала, що більше їм не довіряє. Не хоче знову страждати.

  А Макс? Я нічого не знаю про нього. Та, навряд, чи він жонатий. В мене промайнула думка, що між ними могло б щось бути. А, що? Вони приблизно однолітки, можливо... Та, чого це я? От фантазерка. Забула, що мова про мою маму, а вона не вірить чоловікам, не підпускає нікого до себе.

  Ми нагодували Макса варениками з картоплею і грибами. Він мав задоволений вигляд, подякував. Я побігла збиратися. З кімнати чула, що мама щось говорила з ним.

   Коли ми почали їхати, я крадькома спостерігала за виразом обличчя Макса. Завжди стриманий, беземоційний, зараз він ледь помітно посміхався сам до себе. Цікаво. Невже в грудях цього, як здається, залізного чоловіка, б’ється серце, здатне на почуття? Не віриться.

  На цій великій кухні все зроблено дуже гарно, по сучасному, от тільки верхні тумби, явно не для мого зросту. Та й Віктор не дуже вищий. Приблизно, як я. Мабуть, Нік робив під свій зріст. Сьогодні мій шеф поїхав по справах, а мене залишив господарювати на кухні. Я хотіла дістати з верхньої шафки каву. Стала на табурет, витягнулась, наскільки могла, шукаю, переставляю пачки, банки, дивлюся, що там ще є. Бо буває, що в таких важкодоступних місцях щось лежить і про нього забуваєш, бо не видно. Враз відчула, що чиїсь міцні руки обняли мене ззаду за ноги. Я ойкнула з несподіванки. Похитнулася. Обертаюсь, Нік. Ну, звісно. Хто ж іще. Охопив мене двома руками. Поставив на підлогу. Каже з посмішкою:

- Ще бракувало, щоб ти впала. Краще клич мене, коли треба. — я засміялася.

- Як ти собі це уявляєш? Приходь, Ніку, всі справи кидай, бо мені треба дістати каву з верхньої полиці? І ти прийдеш? — він посміхнувся і сказав грайливо:

- Прийду. Хоч буде нагода тебе побачити... — я почервоніла, опустила очі. Який же він... Милий...

- Софієчко... — нахиляється, щоб заглянути мені в очі, — я завжди радий помогти тобі, і не важливо, чи в чомусь великому, чи в дрібниці. Мені приємно зробити для тебе, хоч щось. Бо тоді я... Просто мені хочеться бачити твою посмішку. Завжди. — я підняла на нього погляд і  тихо сказала, зворушена:

- Дякую. — А потім запитала веселіше:

- Хочеш мені помогти? — він кивнув:

- Ага.

- Добре. То  дістань мені все з тої верхньої тумби сюди на стіл. Я гляну, а потім поставиш назад.

- Добре. — чоловік охоче взявся помагати. Йому для цього не потрібна табуретка. Легко познімав все з гори, поставив на стіл. Я з посмішкою спостерігала, як просто і охоче він це робить.

- Що далі? — запитав, коли ввесь вміст верхньої тумби був перенесений на стіл. Я передивилась все, забрала каву і ще дещо в інше місце, а тоді сказала:

- А тепер можеш поставити все це на місце. Туди, де було. — Нік відразу поскладав все акуратно в верхню тумбу. Я посміхнулась. Було так дивно мати такого помічника. І...   Дуже приємно.

- Дякую. Ти заслужив нагороду. Хочеш кави? — питаю, показуючи велику упаковку кавових зерен. — він широко усміхнувся.