Розділ 29

  Треба ж таке, мені знову написав Покараний Гонщик. Я, як раз, сиділа ввечері на кухні, пила чай. Віктор вже пішов кудись.

ПГ — привіт, Софієчко. Як ти? Як настрій?

СП — дякую, нормально. А, ти? Що робиш?

ПГ — сиджу біля озера. Поплавав трохи. Сьогодні дуже тепла водичка. — О... Як цікаво. Я б теж хотіла поплавати. Що робити?

СП — супер. Рада за тебе.

ПГ — дякую. А ти? Вмієш плавати?

СП — так. Трохи вмію. Але мало досвіду. Рідко буває така можливість.

ПГ — то ходи сюди, поплаваємо. Тут дуже гарно. Тобі сподобається. — ага, не сумніваюся. Але плавати з Ніком? Ні, це занадто...

СП — дякую. Може, колись.

ПГ — думай швидше, вже початок липня. Ще півтора місяці і буде холодно.

СП – (смайлик, що підморгує) добре. Подумаю. А можна просто посидіти на березі?

ПГ — звісно. Тут дуже гарно. Я щодня, майже, купаюсь. Приходь.

СП — я подумаю. Гарного вечора.

ПГ — дякую. І тобі. На добраніч.

  Наступного дня після вечері ми з Зоєю Романівною сиділи на лавочці на подвір’ї. Розмовляли про різне. Її здоров’я останнім часом більш - менш стабільне. Вона розказувала, як вони будували цей дім. Казала, що тут неподалік є їх стара хата, в якій вони з чоловіком прожили багато років. Та, коли Ніколас почав тут жити, то захотів побудувати новий дім. Йому поміг батько, вони закінчили десь за 3 роки. Від тоді живуть тут. Видно, що бабуся дуже любить його, навіть, пишається своїм внуком. Часто його хвалить. Потім запитала мене:

- Софійко, а ти вже озеро наше бачила?

- Ні. Якось, ще не було нагоди.

- Ой, то сходи! Там так гарно, особливо в спеку. Водичка чистенька. Біля води ростуть верби. Ще не великі, але вже трохи дають тінь. Нік саме пішов купатися. — я з цікавістю глянула на неї. Це вона навмисне натякає, щоб я пішла до нього? Цікаво, чи знає вона про почуття внука до мене? Мабуть, якби знала, щось би говорила про це. Мене заінтригувало їх озеро. Та й в таку спеку дійсно було б чудово посидіти біля води в тіні дерев.

  Ми ще трошки посиділи, бабуся пішла в дім. А я...  Я повільно пішла до озера. Приблизно здогадуюсь, де воно. На дворі ще день, 9 вечора. Я пройшла через подвір’я, в кінці, за господарською частиною є брама, яка виходить на поле. Я вийшла через ту браму, а там вже видніють в долині верби, ще якісь кущі. Певно, там і є те озеро. Підходжу ближче, справді дуже гарно. В полі так зелено, все цвіте і пахне. Пташки співають. Я заслухалась. Наблизилася до невеличкого озера. Кілька невеликих верб нахилилися над водою. Так спокійно, тихо, тільки якийсь плескіт почула. Це Нік пливе посеред озера. Я сіла на траву і завмерла. Він, непоспішаючи, гребе своїми сильними, волохатими руками, лежачи на спині. Видніє його торс, такий же зарослий волоссям. В мене мурашки пішли по шкірі. Може тікати? Чи хотів би він, щоб я бачила його зараз? Не знаю. Але ж... Сам запрошував. То, може... Не проти?

  Я застигла, не відриваючи погляду він плавця. А озеро так і манить... От би й собі поплавати. Може, колись наберуся сміливості.

  Нік наблизився до берега. Побачив мене. Посміхнувся. Я теж ніяково посміхнулась. Він став на ноги, по пояс в воді і поманив мене рукою до себе. Я засоромилась, почервоніла, дивлячись на нього. Дуже специфічне видовище. Обличчя він сьогодні підстриг, мабуть перукарською машинкою. Так значно краще. Видно досить правильні риси обличчя. Тільки шрам став ще більше помітним. Його широчезні груди і плечі зарослі волоссям, а чим далі до низу, воно рідшає і на пласкому животі вже більше голої шкіри. Можна роздивитися, як вода стікає по кубиках пресу. Я здивовано зловила себе на думці, що геть не сприймаю його в цей момент, як дивну, чи страшну істоту. Навпаки, як сильного і по-своєму привабливого чоловіка. Так, не звичайного, але його потужне, натреноване тіло більше приваблює, ніж відштовхує. Ці думки злякали мене. Як таке можливо? Мене починає приваблювати такий дивний чоловік?

   Я крутнула головою, наче відганяючи марево. Покліпала очима. Потім знову підняла погляд на Ніколаса. Він теж трохи ніяковіє, уважно стежить за моєю реакцією. Мабуть, йому зараз нелегко. Я сміливіше глянула йому в очі, посміхнулась. Він теж. Знову поманив мене в воду. Я гукнула :

- Ні, не сьогодні!

- Ходи, не бійся!

- Я не боюся. Але краще посиджу тут. –  він скривився, почав виходити з води. Я опустила очі. Знову подивилася на Ніка, коли він вже був близько, майже біля берега. Почуваюсь страшенно не ловко, бачачи свого господаря в самих плавках - боксерках. Його довгі  ноги теж волохаті. Але, чомусь, я більше звернула увагу на те, які вони рівні і натреновані, ніж на чорне  волосся. Ну, все. Дожилася. От, до чого призводить брак романтичних стосунків. Починаю заглядатися на господаря, якого ще недавно так боялася.

- Привіт, Софієчко. — привітався зі мною Нік, піднімаючи рушник з трави, щоб повитиратися. Я привіталась, ніяково блукаючи поглядом по його обличчі і плечах.

- Як тобі наше озеро? — запитав, натягуючи штани. Добре хоч не питає, як мені власник озера...

- Дуже гарне. Мені сподобалося. Захотілося поплавати. Така чистенька водичка...