Розділ 26

- Деколи я бачив, як вона втомлено йшла додому сама темними вулицями. Тоді страшенно хотілося підвести її. Бувало, з подругою. А деколи її проводив якийсь хлопець. Але тільки до під’їзду. Він був досить симпатичний, але я не бачив, щоб хоч раз зайшов до неї в гості. Тоді я зрозумів, що ревную. Переживаю, що от от вона запросить його до себе... — я почервоніла, опустила голову. Він бачив мене з Богданом... — чим більше я спостерігав за тією дівчиною, тим важче було це робити. Мені дуже хотілося завести з нею стосунки, але... Як?  Я не знав, що робити. Біля неї постійно крутяться такі красені, а, що я? Хіба що налякаю... — він сказав це з таким болем в голосі, так щиро, що я, наче, теж відчула біль в середині, мені стало шкода його. Нік продовжив:

- Я не знав, що робити, але не міг просто відмовитися від неї. Було вже надто пізно... Я покохав її всім серцем і воно, здавалося, зупиниться, якщо вона стане чиєюсь, а не моєю. — Нік дивився на мене так... Так проникливо, з такою любов’ю, як я не помічала цього раніше? Господи... — Софіє, я не збирався тебе переслідувати, чи щось подібне. Це вийшло само собою. Я не міг зустрічатися з тобою, як звичайні хлопці, які вічно біля тебе крутяться. Але і не бачити тебе вже не можу...  Я... Хотів тільки... — він затинався, голос його не слухався,  —  тільки знати, що з нею все добре, що ти в безпеці.  — Чоловік замовк. На очах в нього бриніли сльози. В мене стислося серце, теж зволожилися очі. Ми трохи посиділи так мовчки. Тоді я запитала тихо:

-  І що було далі? — Нік подивився, посміхнувся мені сумно і сказав:

- Далі... Коли Віктор попросив найняти йому помічницю, я подумав про тебе. Попросив Петровича вмовити тебе. Але він не зміг. — я запитала:

- Ви з ним знайомі? Давно?

- Давно. Він мій далекий родич. — я шоковано хмикнула. Ну й ну...

 - Тоді ти сказав йому звільнити мене?

- Ні, Соню. Я просив вмовити. Та він, знаєш, має непростий характер. Вирішив це питання так, як вмів. Я аж потім дізнався, як він з тобою обійшовся. Мені шкода... Вибач за це. — я крутнула здивовано головою. Все прояснюється. Тоді запитала:

- Зрозуміло. І що ти планував далі? Писати мені під чужим іменем, щоб закохати в себе?

- Ні. Повір, ні.  Я не надіявся, що ти раптом в мене закохаєшся. Я тільки хотів, щоб ти була поряд, щоб могти дбати про тебе. Щоб ти не мучилась в тому ресторані. Ну і... Якщо чесно, то я геть розгубився, коли ти нарешті з’явилася в моєму домі. Ти була так близько, але... Все така ж недосяжна. Я не знав, що робити, як почати спілкуватися з тобою. Страшенно боявся, що злякаю тебе і ти втечеш. — я не втрималась, тихо сказала:

-  Ти так і зробив...

- Що?  Злякав тебе? Так. Знаю. Не уявляєш, що я пережив, коли бачив, як ти боїшся мене. Але ти не втекла... Ти смілива. І я дуже радів, що ти, принаймні, близько, що можу бачити тебе, що тобі легше, ніж там. Ну, так мені здавалося. Не знаю, може, це не так. Але потім ти сама казала, що тобі подобається робота. — я згадала про ту пригоду після гонок і запитала:

- А... Тоді, біля того бару... Де ти там взявся? Їхав за нами?

- Так. Можна й так сказати. Я несподівано побачив тебе на тих перегонах, ти була з подругою і хлопцями. Мені стало цікаво, що буде далі... Ти тоді мало не до інфаркту мене довела... — я засміялася. Він просто нереальний... Так переживати за чужу людину...  Але приємно...

- Тепер тобі смішно, а тоді? — я опустила очі. Досі соромно за той вечір.

- Софіє, спробуй зрозуміти, чому я потім ще більше хотів знати, де ти, що з тобою. Ти буваєш необережна. Це могло дуже погано закінчитися. Як і тоді, коли ти зв’язалася з тим Остапом.

- До чого тут Остап? Він же не нападав на мене.

- Ти мало про нього знаєш.

- Що таке? Він бандит? Чи ти просто ревнуєш? Ти ж тоді бачив, як я цілувалася з ним під квартирою, так? — Нік покрутив головою, ойкнув, взявся за чоло.

- Не нагадуй мені той вечір. То був жах... Я мало не збожеволів, дивлячись, як близько до своєї цілі  той наркоторговець.

- Що? Звідки ти взяв? — я шоковано вигукнула. Не вірю.

- Знаю. Повір, це правда. Мої люди стежили за ним. —  так от за ким він стежив тоді, коли я почула його розмову з Максом. І після того мені написав Покараний Гонщик.

- То ти почав писати мені, як Гонщик, щоб застерегти від Остапа? Чи коли ти це вигадав?

- Взагалі, то не я. То була ідея Макса. Я не вірив, що зможу довго протриматися. Думав, ти швидко мене викриєш. А ти хіба не здогадувалась, що Гонщик, це я? Ти ж розумна дівчина.

—  Я постійно підозрювала це, але... Не знаю. Мабуть, не бачила очевидного, бо не хотіла бачити. Мені соромно за те, що піддалася цікавості і підтримувала ті ненормальні стосунки. Просто, Покараний Гонщик був такий... Такий турботливий, хороший, романтичний. Я не могла повірити, що мій господар може бути таким.

— Ти була певна, що чудовисько не може бути другом, а тим більше твоїм залицяльником, так? –  я опустила очі.  Мені стало так прикро. Похитала ствердно головою. Нік зітхнув. Промовчав трохи, а тоді запитав:

—   А зараз? Теж так думаєш? — це було важке питання. Я не хотіла відповідати на нього чесно навіть самій собі. Бо розуміла, що коли визнаю, що мені подобається Нік, то дороги назад не буде. Наші відносини зміняться. Чи готова я до цього?