Розділ 27

- Ніку, я... Я повернуся в Тернове, якщо ти пообіцяєш не переходити межі, не стежити за кожним моїм кроком. Я буду обачна, не переживай. — він зрадів, посміхнувся.

- Добре. Дякую, Софієчко. Я не буду стежити за кожним твоїм кроком, але, якщо ти хочеш ходити десь вечорами, краще кажи мені, або охороні, щоб тебе підвезли. Для цього є причини. Повір. Я не хочу, щоб ти ризикувала. Не ображайся, але ти вже попадала в неприємності, не хочу, щоб подібне повторилось.

- Ти надто переживаєш. Все зі мною буде добре.  — потім я згадала про того охоронця, вирішила, раз ми сьогодні відверто розмовляємо, запитаю. — можна ще одне питання?

- Звичайно, — з інтересом глянув на мене.

- За що ти бив того охоронця, Діму? Це не моя справа, але... Скажи, будь ласка. — чоловік так сумно видихнув, а тоді запитав:

- Ти досі про це пам’ятаєш? Вибач, прошу. Мені дуже шкода, що ти це бачила. Я... Ти думаєш, це підтвердження  відповідності мого прізвиська, так?

- Не знаю. Розкажи.

- Добре... Того вечора я не стримався, бо він сильно знахабнів. Не просто взяв без дозволу машину, причому, не перший раз, п’яний їздив, а ще й катав дівчат. Він зробив аварію, в якій моя машина тільки трохи пошкодилась, а інша, в яку він в’їхав, сильно. Там постраждала жінка. Дімка просто втік з місця пригоди. Та поліція знайшла машину. Спробуй уявити,  скільки проблем це потягло за собою на мене. — Нік зробив паузу, спостерігав за моєю реакцією. Я крутнула головою, опустила обличчя додолу, показуючи, що розумію наскільки все погано. Він продовжив :

- Ти ж розумієш, я не хочу ходити по відділках, судах і подібному. Зазвичай, все, що треба на людях за мене робить Максим. Але тоді... Ми обоє досі розгрібаємо ту халепу, в яку Дімка мене кинув. Та може, я б стримався, якби він хоч просився, визнав провину, але ж, ні. Він ще й зухвало сказав, що нічого страшного, що я легко викручуся. Як, легко? Я не звик когось підкупляти, порушувати закони. До дечого в Україні, мабуть, ніяк не звикну. Знаю, не мав би бити його, але ж я не залізний... Будь ласка, не думай, що я часто роблю так. Це був виняток, зазвичай я не вирішую справи кулаками. Повір...

- Зрозуміло. Дякую, що пояснив. Тепер мені полегшало.

- Справді? Ти віриш мені? Більше не будеш боятися мене? — я щиро посміхнулась, крутнула заперечно головою.

- Ні. — чоловік полегшено видихнув. Засміявся.

- Не уявляєш, як це для мене важливо. Дякую. Поїхали в Тернове? — я махнула головою:

- Угу. Тільки скажу своїм, щоб не переживали. Вони і так, мабуть, не сплять, чекають мене.

- Добре. Я почекаю. Біжи.

  Я побігла до хати, коротко все пояснила бабусі, яка ввесь цей час бідна сиділа, хвилювалась. Забрала сумку, попрощалася і поїхала з Ніком в Тернове. Майже всю дорогу ми  мовчали, я обдумувала все, що дізналась від нього. Мене переповнювала ціла гама почуттів. Наскільки ж я помилялася... Я боялася, накручувала собі, що він може зробити зі мною хтозна - що. Все виявилось геть не так. Я вірю йому. Не уявляю, як можна було б так зворушливо обманювати. Це б явно тягнуло на Оскара, якби якийсь актор так зіграв. Мене вразили до глибини душі його щирі, безкорисливі почуття. Я намагалася зрозуміти, що тепер відчуваю до нього. Та це непросто. Співчуття? Так, однозначно. Повагу? Так. А щось інше? Не знаю. Мене лякають стосунки з цим непростим чоловіком. І не тільки в зовнішності справа. До неї я вже давно звикла. Здається, що сюрпризи від нього ніколи не закінчаться. Я ще так багато не знаю про нього. В будь - якому разі, нема куди поспішати.

  А Нік... Він сяяв від щастя. Я не могла цього не помітити. Хоч він стриманий, але на обличчі в нього мимоволі раз у раз виникала посмішка, очі радісні. Це нові для мене відчуття, щоб хтось, хто мені не рідний, так переживав за мене, так радів від самої моєї присутності поряд. Це дуже зворушило мене. Я крадькома поглядала на свого господаря. Він теж час від часу кидав на мене теплі погляди.

 Коли ми вже заїжджали в подвір’я, я згадала, яка сцена тут відбулася перед моїм від’їздом. Глянула на ту лавку, де до мене чіплявся Том. Я запитала Ніка:

- А Том з батьком ще тут? — він відповів  трохи розгублено, наче я вивела його зі сну:

- Том? А, ні, поїхав. Батько теж.

- Зрозуміло. — як добре, що вони поїхали. От є ж люди, за якими не сумуватиму, хоч би й рік не бачила. Хоча батько, наче, й не поганий. Та ми мало перетиналися. Не було нагоди більше познайомитися. Він ввесь у справах.

  Віктор не стримував радості, коли зустрічав мене на кухні наступного ранку. Це так приємно. Жартома сварив мене за те, що покинула пост. Ми знову почали працювати. Все, як раніше.

  Зоя Романівна теж раділа, що я повернулася. Казала, що їй мене бракувало. Вона дуже сердечно до мене ставиться. Дуже хороша людина. Мабуть, її донька теж така була. Може, колись дізнаюся.

   Наступні 2 тижні все було спокійно. Ми деколи бачилися з Ніком, але він був дуже стриманий. Не нав‘язував мені свого товариства, нічого не просив. Часом ми говорили, коли бачилися на подвір’ї, чи десь в домі. Я деколи переглядала його сторінку в Фейсбук, з якої він писав до мене. Згадувала нашу переписку. Дивно. Мені бракує Гонщика. Ян дзвонив, але я сказала, що волію залишитися з ним друзями.