Розділ 25

  До ранку залишалося не довго. Кілька годин. Я впала на ліжко і так пролежала, плачучи і картаючи себе за наївність, до світанку. Ну, що я за людина така? Мені скоро 23 роки, а я довірлива, як дитина. Нік виглядав таким хорошим, щедрим, дбайливим. Здавалося, він зовсім не здатен на підлість. І, що я отримала? Мабуть, те, що заслужила. Не варто було вірити, прив'язуватися. Адже ж з самого початку було ясно, що з тим Гонщиком щось нечисте. Та мене тягнуло до нього якоюсь невідомою силою. Мені була приємна його безкорислива увага, цікаві розмови, компліменти. Не змогла відмовитися від цього. Тепер доведеться платити за це розчаруванням, гіркими сльозами.

  Та найважче питання в тому, що робити далі? Шукати іншу роботу? Мабуть, доведеться. Як далі залишатися тут? Я не зможу. Та й, взагалі, тепер страшно тут залишатися. Може він якийсь ненормальний не тільки ззовні, а взагалі? Не знаю, чого від нього очікувати.

   В голові без кінця крутилися слова Тома, що Нік знає про мене все, що поставив камеру навіть біля моєї квартири. Це, що виходить? Він бачив, як я цілувалася з Остапом під дверима? Швидше за все. Тоді саме задзвонив Макс. Він теж бачив? Кошмар. А сьогодні? Він, що їздив за мною на весілля? Як це розуміти? Закоханий? Чи схиблений?

   Я ще раз обшукала кімнату і ванну. Не знайшла нічого схожого на відеокамеру, чи подібне.

  На світанку  переодягнулась, взяла тільки найважливіше — гроші, документи, кілька інших речей. Всі решта мені не хотілося зараз пакувати. Не можу залишатися тут довго. Треба якнайшвидше забратися звідси, змінити обстановку. Написала охороні, мені відкрили ворота. Я поїхала до бабусі з дідусем. Не знала, чи розкажу їй, що сталося, але хотілося побути в такому місці, де дорогі люди, де все просто і чесно. Заспокоїтися. Може, щось поможу їм, за роботою час пролетить швидше. Буде легше не думати про свої проблеми.

 Вже їдучи в таксі, я написала повідомлення Нікові.

« Ніку, я вірила тобі, почала думати, що ти хороша людина. Але ти сильно розчарував мене. Не знаю, для чого ти стежив за мною, обманював, але це жахливо. Я більше не можу вірити тобі, жити в твоєму домі і працювати в тебе. Пришли, будь ласка, мої речі на мою квартиру. Адресу ти знаєш. Прощавай».

  Я пробула кілька днів в селі. Старалась займати себе чимось, щоб відволіктися від гнітючих думок. Поливала з дідусем город, варила їсти, прибирала. Як не старалась, не змогла приховати свого смутку від бабусі. Розказала їй все, як є. Вона завжди вміла добре слухати, співчувати і щось порадити. А мені саме це було конче необхідно. Щоб хтось подивився на ситуацію збоку, іншими очима. Тверезо і неупереджено оцінив. Бо я вже геть заплуталась.

- Софіє, скажи, він робив якісь спроби нашкодити тобі, щось хотів від тебе? — запитала бабуся, коли вислухала мене і подумала хвильку.

- Ні. Нічого, принаймні, поки що. Навіть не натякав.

- А в твоїй кімнаті теж були камери?

- Ні. Я шукала кілька разів, не знайшла. — бабуся далі запитувала:

- А, коли ти поїхала, дзвонив, писав?

- Так. Багато разів дзвонив, я не відповіла. Писав, просив пробачення. Казав, що все пояснить. Та я вже не знаю... — вона уважно вислухала мене, подумала, а тоді каже:

- А ти хіба не хочеш дізнатися, що він відчуває до тебе? Чому так зробив? Якщо він такий хворий, як ти казала, то міг просто боятися домагатися твоєї уваги звичайними способами. Цілком можливо, що він любить тебе. Але... Точно не дізнаємось, якщо ти його не вислухаєш.

- Думаєш, варто поговорити з ним?

- Думаю, що, якби він був якийсь схиблений, то вже давно якось би це виявив, чогось би домагався від тебе. Але, я можу помилятися. — потім рідненька погладила мої долоні, складені на кухонному столі, посміхнулась і сказала:

- Дорогенька, щось мені підказує, що він чимось зачепив твоє серце, інакше б ти тільки сердилась. А ти переживаєш, сумуєш. — мене здивували її висновки. І справді. Що я відчуваю? Ні, я не закохана, це точно, але й зовсім байдужою себе не можу назвати. Бабуся, як завжди, має рацію. Мені подобався Покараний Гонщик. Хотілося зустрічатися з ним по - справжньому. А Нік? Не знаю. Мабуть, теж. Останнім часом ми, можна сказати, трохи подружилися. Я почала поважати його. Та повага, це ще не кохання. А тепер, вже нічого не розумію.

  Ввечері, коли я дивилась якийсь фільм, прийшов дід Остап і сказав, що біля хати стоїть якась крута срібляста машина. В середині в мене все затріпотіло. Серце почало стрибати. Він приїхав? Дідусь був під враженням від авто, ще такого не бачив. Я виглянула у вікно, точно, стоїть Ягуар. Довелось сказати дідові, що це до мене, щоб не хвилювався. А бабуся Наталя шепнула мені:

- Вийдеш?

- Не знаю. Я боюся, щоб знов не влипнути в якусь халепу.

- Дорогенька, в разі чого, ми поряд. Дай знати, якщо надумаєш їхати з ним, або повертайся. — в той момент мені прийшло повідомлення. Нік написав, щоб я вийшла поговорити. Що ж. Була  не -була. Не думаю, що він зробить зі мною щось зовсім погане. Поговорю і повернуся до хати.

  Я вдягнулась в улюблені джинси і спортивну кофтинку, взула кросівки. Я тут маю досить речей, щоб було у що переодягатися, коли приїжджаю. Підійшла до машини, переді мною відкрилися пасажирські двері. Я сіла в авто, глянула на свого господаря.