Розділ 22

  За час, поки Зоя Романівна була в лікарні, її двічі відвідав зять і один раз Том. Він зовсім мало просидів біля бабусі, а тоді ще покликав мене на коридор. Я не сміла відмовити йому. Але почувалась, як на гарячому, пригадуючи ту розмову, що підслухала в сараї. Він так жорстоко насміхався над хворим братом, що мені захотілося тріснути його по морді. Ми сіли на дивані, він почав знову мене запрошувати кудись. Я сказала, що не можу, маю бути тут. А якби й могла, то не поїхала б. Вибачилась і швидко повернулась в палату.

 Цілий тиждень я провела в лікарні з Зоєю Романівною. Її здоров’я стабілізувалося. Нік,  або хтось з охорони завозили мене вранці, а ввечері забирали додому. Тобто в Тернове. Я й не помітила, коли почала називати той маєток своїм домом. Чого б це? Я ж тут тільки працюю, не більше. Та, як не крути, вже дуже звикла і прив’язалася до мешканців цього місця. Особливо до бабусі. За час проведений в лікарні ми ще ближче познайомилися. Вона дуже цікава співрозмовниця. Тактовно питає мене про різне, і сама любить розказувати щось цікаве. Улюблена її тема – внуки. Трохи жалілася мені на Тома. Казала, що переживає за нього, бо несерйозний. А за Ніка теж їй серце болить, бо хворий. Якось сказала:

- Знаєш, так боюся, що буде, коли я вмру. Він же геть зів’яне. Не може людина жити без сім’ї, без нормальних стосунків. А що в нього? Батько далеко, вічно тільки робота в голові. Брат... Ех... Мала на нього надія. І в кого він такий вдався? Та... Не дивно. Ріс без матері. Батько вічно зайнятий... Хіба Максим завжди підтримує Ніка. Справжній друг. А решта... Просто працівники, знайомі. Йому б нормальну сім’ю... Тільки, де ж взяти жінку, яка б змогла за його страшною зовнішністю розгледіти гаряче, любляче серце? — я слухала бабусю, як зачарована, переймалась її болем. Вона продовжила:— знаєш, колись, я б не повірила, що в мого Колюсика буде проблема з жінками. Та він ріс таким гарним хлопцем... Коли вже мав десь років 16, 17, та за ним дівчата самі бігали. А він ще й такий веселий був, розумний. Це зараз вже здичавів трохи. Ховається від людей. — я спробувала уявити Ніка без того «заросту». Так, певно, вона має рацію. Був би симпатичний чоловік. Я запитала бабусю, чому він не вилікувався. Невже немає якогось способу? Вона розказала, що вони довго намагалися вилікувати, та все марно. Волосся швидко відростало. Зрештою йому набридли всі ті процедури, лікарні і він опустив руки. Зараз вже давно не звертався до лікарів. Зневірився.

  Ми не переставали переписуватися з Покараним Гонщиком. Ділилися одне з одним різними думками, радощами і переживаннями. Він розказував мені про свої труднощі і радощі в загальному. Без імен і інших деталей. Наприклад, що якийсь колега його дістав. Я намагалась йому поспівчувати. Заспокоїти. Він мене теж підтримував. Завжди бажає гарного дня, спокійної ночі. За ввесь час, що ми спілкуємось, він нічого від мене не просив, не переслідував. Я геть розслабилась. Вирішила, що, якби він був злочинцем, то вже давно зробив би мені щось погане. Видурював би гроші, чи перестрівав десь. Ні. Нічого такого. Навпаки. Він не раз пропонував свою допомогу.

  Того вечора, коли Нік забрав мене й Зою Романівну з лікарні, ми з ним сиділи в бесідці. Він дякував мені за допомогу з бабусею. Здається, ми геть звикли одне до одного. Я вже не боюся його, спокійно дивлюся в його незвичайне, але таке дружнє обличчя. Він теж почав набагато вільніше почуватися біля мене. Навіть жартував. Ми так гарно розмовляли, сміялися. Я сиділа навпроти нього, підперши голову рукою. Мимоволі  розглядала його. Якось в мене вирвалось запитання:

- Звідки в тебе цей шрам? Після аварії? — він трохи розгубився, а потім покрутив заперечно головою.

- Ні. Це було пізніше. Але... Як розкажу, ти будеш ще гірше мене боятися.

- Не буду. Я вже не боюся тебе. — сказала з посмішкою. В нього засяяли очі, обличчя розтягнулось в щасливі усмішці.

- Правда? Чи ти так кажеш, щоб мене заспокоїти? – я відповіла тихо.

- Правда. Мені шкода, що люди говорять про тебе різні дурниці. Як так вийшло, що довкола тебе наросло стільки страшних вигадок? — Нік зітхнув, подумав трохи. Каже:

- Сам не знаю. Все це тягнеться відколи я почав тут жити. Спочатку ми думали, що люди звикнуть і все буде нормально. Але... Не вийшло. Знайшлося кілька придурків з багатою фантазією, які розпустили, чутки. З одним в нас був конфлікт за цю землю. Він хотів її собі. Тут дуже гарне і зручне місце. Але я встиг приватизувати. Це був пай мого діда. Той розізлився, сказав комусь щось про мене. Потім ще  хтось щось. Один працював у мене слюсарем. Накосячив,  зіпсував дорогу машину. Я його вигнав. То він почав всім розказувати про мене різні страхіття. Так потрохи.... Всі вже знали, що я чудовисько. Я буваю деколи запальний, в дуже непростих ситуаціях... Трохи сам винен. — мені тоді хотілося запитати, що такого зробив той Діма. Але я не змогла.

- Який жах... Невже не можна щось з цим зробити? — Нік сумно посміхнувся.

- Що? Я пробував. Спочатку намагався боротися з цим, бабуся теж. Але... До мене так міцно прилипло те прізвисько, що нічого не виходило. Зрештою я залишив все це, як є. Набридло. — жахливо.

 Людина живе з цим тавром, як вигнанець. Всі його бояться, уникають, як прокаженого. Більшість навіть не пробують  дізнатися правду. Як це несправедливо. Я спробувала уявити себе на місці Ніка. Якби я так захворіла. Ні. Це просто кошмар. Як він з цим живе? Я, мабуть, зійшла б з розуму. Мені дуже захотілося якось показати йому, що моє ставлення до нього змінилося. Що тепер, як би там не було, я не буду дивитися на нього з відразою, страхом. Все, що я побачила і дізналась змусило мене почати поважати цього чоловіка. Мене зворушила його турбота про бабусю, його людяне ставлення до всіх працівників. Окрім того випадку з охоронцем. Але там, мабуть, є логічне виправдання. Колись я наважуся запитати. А найбільше мені сподобалось, як він по - доброму ставиться до мене. Як захищав перед братом. Які ж вони несхожі з Томом. Хоча, ззовні, мабуть подібні, якщо не враховувати хворобу Ніка. Але характери геть протилежні. Том, маючи все, про що можна тільки мріяти, зовсім не використовує ці можливості, щоб робити щось корисне. Живе самими розвагами. Інша справа Ніколас. Попри страшну хворобу, несправедливе ставлення людей, він старається жити нормально, наскільки може. Працює. Заробляє гроші сам і дає заробити багатьом іншим. Дбає про бабусю. Створює красу, реставруючи машини. Хіба не заслуговує поваги така людина? Хтось, на місці Ніка вже здався б, почав би пиячити, або озлобився б на цілий світ так, що справді став би чудовиськом. Я сказала: