Розділ 21

  Мені пощастило. Цей чудовий сонячний ранок проведу не на кухні, а на вулиці. Вранці, після сніданку Зоя Романівна «відпросила» мене в Віктора, щоб я помогла їй садити квіти. Каже, що їй самій нудно, а Стас зайнятий чимось.

   Ми довгенько поралися на клумбі. Бабуся вчила мене, як підготовляти місце для посадки, як садити квіти. Я у цьому — майже нуль. Якось так вийшло. Ніхто мене цього не вчив. Моя мама живе в місті і вічно на роботі. Бабуся, хоч в селі, але не дуже захоплюється такими речами. Вона в мене творча, більше любить почитати, в’яже на спицях. На городі вони з дідусем завжди щось вирощували, але мене до цього не дуже залучали. Жаліли, мабуть. Коли я підросла, бабуся часто казала, щоб я варила їсти, коли вона йде на город.

- А тепер ще треба розсадити оці айстри. – сказала Зоя Романівна, коли ми закінчили з герберами. – принеси , там в складі є такі маленькі лопатки і води ще принеси. Полити треба.

  Я пішла в той склад. Шукаю, де ті лопатки і поливачка. Легкі двері за мною зачинив вітер. Невдовзі я почула за стінкою, в другому складі розмову на англійській. Шкода, що я не дуже розумію. Але суть вловила. А деякі репліки вони сказали українською. Нік казав братові, щось про  мене. Той з насмішкою відповів, що робитиме, як хоче. Називав брата вовком, якому не світить мати таку дівчину, як я. Нік промовчав трохи, а тоді сказав емоційно:

- Це ми ще побачимо. Але в будь якому разі, тобі я не дозволю зробити з Соні свою наступну іграшку. Їдь до своїх моделей в Київ! Там є повно охочих погуляти з тобою за гроші, яких ти, до речі, не заробив!  — він в гніві сказав це українською.

- Ха – х!  Та ти явно до неї небайдужий, так? Ай, яй яй… Бідненький... Не плач. Я тобі скоро розкажу, яка вона в ліжку. Тобі ж цікаво? – єхидно протягнув Том. Я злякалась, думала, зараз буде бійка. Та Нік лише щось прогарчав до брата англійською, так, що в мене аж мурашки пішли по тілу і вийшов, гримнувши дверима. Я ще довго стояла, боячись поворухнутися. За Ніком, невдовзі вийшов і Том. Я в шоці ще трохи почекала, не в змозі згадати за чим сюди прийшла. Потім знайшла ті лопатки, вийшла і пішла до Зої Романівни. Вона запитала, чому я так довго і така бліда. Я постаралась не виказати свого шоку. Сказала, що не могла знайти лопатки.

  Ми ще трохи попрацювали, а потім бабусі стало погано. Вона сіла на лавку, сказала, що голова паморочиться і болить в грудях. Я занепокоїлась. Покликала Ніка, що був неподалік в гаражі. Він сказав подзвонити до лікаря. Я подзвонила, розказала ситуацію. Він сказав, щоб привести її в лікарню. Було видно, як сильно Ніколас стривожився. Сказав до Зої Романівни:

- Бабусь, ти, мабуть, перевтомилася, я ж тебе просив не мучити себе. — вона відповіла:

- Ти ж знаєш, Колюсику, що я не можу без діла. Краще вже вмерти від роботи, ніж від нудьги. — він зітхнув, покрутив головою. Попросив мене помогти бабусі зібратися і поїхати з нею в лікарню. Максим завіз нас в Київ.

  Поки Зоя Романівна була у владі лікарів, я ввесь час була поряд. Вона просила не залишати її. Так настав вечір.  Вкотре за той день подзвонив господар:

- Софіє, як ви там?

- Нормально. Зоя Романівна спить, її накололи ліками. Кажуть, що треба пройти курс лікування. Десь тиждень.

- Ясно. Слухай... Я хочу попросити тебе... — він вагався. Чомусь, в голосі хвилювання. Мені захотілося помогти йому, я сказала доброзичливо:

- Кажи, я рада помогти.

- Добре. Дякую. Знаєш... Бабуся каже, що з тобою їй спокійніше. Прошу, побудь з нею поки вона в лікарні. Ми будемо тебе забирати на ніч. А вранці завозити до неї. Добре? — я трохи здивувалася, але була не проти. Це не так вже й важко. А бабуся хороша. Чому б не помогти? Дійсно, він, як чоловік, не зможе помагати старенькій в лікарні. Та й взагалі, він же не буває на людях. А я можу.

- Добре. Я з радістю. Вона у вас дуже мила. – посміхаюсь. Нік теж посміхнувся, подякував.

  Пізно ввечері господар приїхав по мене. Подзвонив, я вийшла до машини. Цього разу це джип, той, на якому мене вперше Максим завозив до маєтку. Він відчинив мені передні двері. Ми почали мовчки їхати. Чесно, кажучи, я хвилювалась ще більше, ніж тоді, в червоному кабріолеті. Думала про ту розмову братів, що почула вранці. Чому він так говорив? Ревнує мене до брата? Захищає? Чого б це? Може, Том правий і Нік щось відчуває до мене? Інакше, чого б так нервував? Я не насмілювалась почати розмову. Він теж. Так ми їхали більшу половину дороги. Потім Ніколас запитав:

- Ти не передумала, побудеш з бубусею в лікарні той тиждень? Там є хороший мед. персонал, але... Їй так спокійніше, коли поруч ти. Ти їй дуже сподобалась.

- Ні. Не передумала. Якщо треба, я з радістю поможу. Вона дуже приємна людина.

- Так. Найкраща бабуся на світі. — не очікувано щиро сказав Нік. Я посміхнулась до нього. Він до мене теж. Ми якусь мить дивилися одне на одного, а потім він ніяково відвів очі, зосередився на дорозі. Мені захотілося ще так просто поговорити про що - небудь. Я сказала:

-  Вона, мабуть, дуже рада мати такого люблячого внука. — Нік глянув на мене з посмішкою.

- Так. Вона мене дуже любить. — потім сумно додав ледь чутно — хоч хтось... — мені стало так... Шкода його. Побачила, як до нього ставиться брат, що про нього пліткують люди. Навряд, чи Нік заслуговує на таке ставлення. Може він і не ідеал, але точно не чудовисько. В цьому я вже переконалась. Він дбайливий і щедрий господар, люблячий син і внук. Так мені здається. Дивно. Я ж сама ще недавно думала про нього різне страхіття. А зараз... Все змінилося. Хочеться якось підтримати його. Але я не знала, що сказати. Змінила тему: