Розділ 19

  Стою над двома голубами з відрубаними головами і плачу. Ну що ж мені робити? І чому Нік  їх замовив саме сьогодні, коли Віктора нема? Просто біда якась. Дивлюсь на бідолашних пташок і згадую, як в дитинстві годували з Андрієм і іншими дітьми дідових голубів. В нього була голуб’ятня і ми часто лазили туди дивитися, сипали їм зерно, спостерігали. Дід Остап дуже любив їх і розводив різні породи. Були деякі з пишними хвостами, різних кольорів. Нас з дитинства вчили любити всіх тварин і птахів. А голуби взагалі дуже особливі створіння. Такі... Вірні ... Сльози капають на закривавлене пір’я. Не можу я їх патрати... В мене завжди були труднощі з приготуванням цілих курей, чи живих риб, але завжди був поряд хтось, що помагає. В ресторані нам привозили вже готових бройлерів, іншу птицю. Різне м’ясо, не треба було нікого скубати, чи патрати. Віктор вбивав рибу, виймав нутрощі, а я вже готувала. Так само, він скубав і розрізав птицю. Я просила його, він погоджувався. Для нього це просто,  на раз два. Мене вивертає від одного вигляду цих нутрощів і запаху... О, люди! Що ж робити? Вони такі маленькі, ніжні пташечки... І нагадують мені про дідуся. Та й що там їсти?

  Я вперлася руками об стіл, на якому лежали птахи, а сльози самі котяться, не можу заспокоїтись. Знаю, що мушу це зробити, але...

- Що сталося? Чому плачеш? — до мене підійшов Максим. Цього тільки бракувало. Буде сміятися з мене. Я витерла швидко сльози і носа. Намагаюсь сказати звичайним тоном:

- Та, нічого, просто... Я не...

- Що? Не хочеш готувати голубів? Не вмієш? То подзвони до Віктора. Він підкаже.

- Справа в іншому. Я не можу змусити себе патрати цих милих пташечок — видушила з себе  крізь сльози. І відійшла, щоб він не бачив, яка я жалюгідна розмазня. Чоловік постояв хвилю, а тоді пішов. Я пила воду, намагалась заспокоїтись і висушити сльози, поки ще хтось не побачив.

За кілька хвилин приходить повідомлення від Ніка.

« Не треба голубів. Приготуй щось інше. Може філе індика на грилі». — що це? Максим йому сказав? О, ні. Тепер і Нік знає... Який сором. Але мені неймовірно полегшало. Я засміялася крізь  сльози. Швидко заховала тих голубів в морозилку, якось потім поясню Віктору. Приготувала філе індика, що вже було готове, відрізане. Я тільки розморозила і запекла на грилі. Зробила салат. Все. Ура! Я врятована.

  Нік зайшов, коли я накривала на стіл в його їдальні. Страшенно зніяковіла. Що він про мене думає? Плакса, не могла дати раду з голубами. Та він глянув на стіл, де вже стояло філе індика і все решта і нічого про це не сказав. Натомість здивував мене пропозицією :

- Соню, можна попросити тебе дещо?

- Звісно. Що?

- Я хочу покататися сьогодні, перевірити одну машину. Поїдеш зі мною? — він говорив, трохи хвилюючись, наче йому дуже важко, ніяково. Дивився на мене так смиренно. Це дуже здивувало мене. Невже йому так важливо, щоб я не відмовила?

- Добре. — я всміхнулась. Не знаю, може, мені здалося, але на його розрізаних шрамом губах з’явилася така щаслива усмішка в  той момент, коли почув мою відповідь. Я розхвилювалась. Що це все означає? Може нічого, просто йому нудно самому? Надіюсь, що так.

  Під вечір, коли вже темніло, ми поїхали кататися. Машина дуже не звичайна – кабріолет. Червоний Кадилак з відкидними дахом. Видно, що не сучасна, але в розкішному стані. Мабуть не мало попрацював Нік з колегами над цією «іграшкою». Він не відкривав дах, а я опустила собі скло, сидячи біля водія спереду і тішилась легеньким вітерцем. В красивому, наполірованому салоні дуже комфортно. Шкіряні сидіння, панелі з дерев’яними вставками, все світле, чистеньке. Пахне квітами. Краса.

 Приємно було спостерігати, як вправно він крутить кермо своїми великими руками, як плавно, спокійно веде. Правда, щоб сісти в машину йому довелося до межі відсунути сидіння, довгі ноги. Виходить, що він сидить за мною. Це дуже не звично. Ми виїхали за село, прямували безлюдною мальовничою дорогою. По боках – поля,  ліси. Можна було так замріяно їхати, але мені набридає довга мовчанка, коли поруч жива людина. Я наважилась її порушити :

- Можна питання? — він повернув до мене голову, посміхнувся, кивнув.

- Це твоя улюблена машина? Чи яка?

- Ні, ця точно не улюблена. Я взагалі не фанат кабріолетів. Її замовила одна дама, що любить такі авто. Тому й колір такий. А я... Навіть не знаю. В мене не одна улюблена. Переважно це БМВ різні, ще  в мене є... — він обірвав себе на пів слові,  наче згадав щось. Потім продовжив :

- Спортивні різні, і джипи подобаються. Та різні. А ти? Які тобі подобаються? — я розказала йому про маленький джип Мерседес, на якому колись проїхалась, Андрій давав, він дуже мені сподобався. А потім запитала:

- А Ягуар в тебе є? — чоловік глянув на мене трохи здивовано, помахав заперечно головою. Що ж, добре. Я розвіяла свою підозру. Далі наважилась змінити тему. Мені не давало спокою сьогоднішнє.

- Вибач, що так вийшло з тими голубами, я...

- Нічого, страшного. Це ти вибач. Я б не замовляв, якби знав, що тебе це так засмутить.

- Дякую. Мені так соромно... Просто... Вони особливі створіння, нагадують мені дідусеву голуб’ятню. Та, й, взагалі, в мене не дуже з патранням тварин і птиці, якщо, чесно. — Нік засміявся. Зупинив машину. Я оглянулась довкола –  поле, вже сутеніє. Якось дивно сидіти з ним в такому місці на самоті, та ще й ввечері. Я насторожилась. Дивлюсь на нього запитально.