Розділ 18

  Вранці ми з мамою поїхали в лікарню до діда Остапа. Він почувається трошки краще. Це тішить.

Десь перед обідом дзвонить Остап.

- Привіт, красуне!

- Привіт. — кажу сердито.

- А чого така не весела?

- Я не просто не весела, я сердита! — кажу сухо, вийшовши в коридор.

- Що сталося?

- Остапе, дякую, що так швидко мене послухав. Коли я казала, що ти марнуєш час зі мною, ти відразу поїхав до іншої. Вітаю. Ту блондинку ти теж називаєш Сонечко? – він здивувався, каже:

- З чого ти взяла? Хто тобі таке сказав? Немає ніякої блондинки, крім тебе!

- Перестань. Це вже не смішно. Я все розумію. Ти не отримав від мене, того, що хотів, поїхав за цим в інше місце. Ти ж звик, що дівчата плавляться від одного твого погляду. Для тебе не проблема знайти когось на ніч.

- Соня! Ти знущаєшся? Нічого подібного! Ти мені дуже сподобалася, я хочу з тобою серйозних стосунків, для чого ти так зі мною?

- Навряд, чи ти знаєш, що таке серйозні стосунки, Остапе. – далі сказала йому, що знаю, де він ночував в ніч з суботи на неділю. Він оправдовувався:

- Сонечко, це зовсім не те, що ти подумала... – почав ще далі вішати мені макарони на вуха. Що це його колишня, він в неї не ночував і подібне. Навіть сказав, що я для нього дуже особлива, і він не хоче мене втрачати.

- Досить, Остапе. Давай залишимося просто знайомими і не будемо обманювати одне одного. Ми надто різні. Бажаю тобі щастя. Не дзвони мені більше. — я вимкнула виклик. Він написав, що не хоче так і ми ще побачимося і поговоримо.

  Під вечір, коли я повернулася в Тернове, подзвонив Андрій. Такий щасливий. Дякував, що помогла йому помиритися з дівчиною. Я дзвонила до неї і вона послухала мене і дала йому шанс. Запрошував на гонки. Я відмовилась. Розказала йому про діда, що він в лікарні. Брат пообіцяв відвідати.

  Весна у розпалі. Вже середина квітня і така краса кругом, що хочеться більше гуляти на вулиці. Теплі, сонячні дні геть не охота проводити на кухні. Та, роботу ніхто не відміняв. Але при кожній можливості я виходжу на подвір’я, на город. Так гарно тут – зелена травичка, квіти, дерева цвітуть. Все пахне, пташечки співають. Супер. Я навіть вже навчилася менше боятися собак. Не можу ж я сидіти в домі, коли така краса навколо. І просити що разу когось, щоб мене проводив, не хочу. Довелося переборювати свій страх. Тепер я деколи навіть гладила Юнайта і Брауна, правда в присутності когось з господарів, чи працівників. Деколи бачу, як Нік щось робить на подвір’ї , в гаражі, чи косить траву косаркою. Часто сидить в бесідці з ноутбуком і щось робить, або розмовляє з кимось. Часом англійською, часом українською. Таке враження, що вони для нього однаково рідні. Я чим раз більше звикаю до нього. Він, мабуть, теж, бо вже не  уникає мене. Буває, трохи розмовляємо, про те, що вони роблять, про машини. Він розказує. Якось ми довгенько сиділи ввечері на лавці і розмовляли. Він питав мене про мою сім’ю, про те, як я тут почуваюся, різне. Виявляється, він досить приємний співрозмовник. Уважний, цікаво розказує. Дуже стриманий. Тільки мені ще важко дивитися на нього довго. Це відволікає від теми розмови . Хочеться більше розпитати його про цю хворобу, яка його так «прикрасила». Та я не можу наважитися.

  З Зоєю Романівною ми, можна сказати, подружилися. Вона охоче проводить зі мною час, коли я не на кухні. Показує мені і розказує про різні рослини, яких тут безліч. Вони все так гарно, з любов’ю впорядковують, вирощують різні квіти, кущики. Переважно, Стас, але й бабуся деколи помагає, Нік. Коли в Зої Романівни погане самопочуття, вона просить мене поміряти їй тиск, дати ліки. Жартома називає мене  своєю лікаркою. Мені це не важко, навіть рада, бо є нагода трохи вийти з кухні. Я люблю свою роботу, але, коли цілими днями одне й те ж, то хочеться, іноді, змінити обстановку.

  Віктор вже звик до мене і частіше хвалить, менше повчає. Хоча, характер в нього не простий, дуже хоче, щоб все було, як він сказав, кожна дрібниця. Та, я не дуже переймаюся.. Насолоджуюся свободою на кухні, коли його нема. Деколи заміняю його.

  Дідусь з бабусею останнім часом почувалися трошки краще, тому я заспокоїлась. Ми з мамою таки змогли їх вмовити не садити город. Тільки трошки дечого. Тому, надіюся, що не будуть надто перевтомлюватися і це піде їм на користь.

  Я старанно працювала над своєю фігурою і вже є результати.  Скинула 8 кілограмів, відколи живу в Терновому. Підкачала трошки м’язи. Тобто, стала більш підтягнутою, живіт тепер майже плаский, все тіло пружніше, стрункіше. Сама собі чим раз більше подобаюся в дзеркалі. Коли ходимо на танці, Катя хвалить мене. Каже, що заздрить мені, теж хотіла б  мати безкоштовно доступ до тренажерів. Я розказала їй, які класні і як багато їх в Ніка. Ще подруга розповіла, що Остап звільнився з ресторану. І де тепер працює, вона не знає. До мене він не дзвонив ввесь той час. Чому я дуже рада. Якось геть за ним не скучаю. Зате Покараний Гонщик регулярно пише. Ми, можна сказати, стали друзями. Хоча... Я сама не знаю, як правильно назвати наші стосунки. Він жодного разу не подзвонив і не натякав на зустріч. Тільки переписка. Я, звісно, теж не виявляла ініціативи зустрітися. Не може, чи не хоче. Що ж? Хай буде  так.

  Якось він написав , коли я ввечері займалася на тренажерах. Вдягнена в спортивні шортики і майку я саме бігла на біговій доріжці. Задихалась трохи. Сіла з телефоном і відповіла йому, витираючи рушником піт з чола :