Розділ 17

  Я плакала, жаліла себе, поки не набридло. Ну чому так? Хіба я не заслуговую на просто нормального хлопця, який би любив мене і не бігав до інших? Був би щирим і відвертим, просто хорошою людиною. Невже я забагато хочу? А Остап... Хто зна, чи правду сказав Гонщик, але з ним точно щось не чисте. Ці типи біля Лексуса. І ця його відверта стурбованість... В чомусь Гонщик правий. Не треба мені з ним зустрічатися. Це точно.

  Я лежала і мучилася в своїх важких думах – дідусь, Остап, Гонщик, Все на купу. Прийшло повідомлення від Гонщика. Відкрила — відео, на якому Остап вранці виходить з під’їзду в обнімку з якоюсь блондинкою. Цілує її смачно в губи, обіймає і вона сідає в свою машину. Потім він сідає в свою і їде. І дата стоїть —  неділя  вранці.

 Ясно. Що ж, нічого дивного. Я так і думала. Такий чоловік не може бути сам, завжди знайдеться хтось, що зігріє йому ліжко. Не захотіла я, він пішов до іншої. Врешті, мені навіть полегшало. Можна сміливо перегорнути цю сторінку життя і йти далі. Тільки що робити з Гонщиком? Чи може бути, що він справді щиро хоче бути моїм другом? Навряд. Яка дружба між хлопцем і дівчиною? Пора вже дорослішати і не чекати дива. Я нічого не відповіла Покараному в той вечір, і наступні  дні теж. Він також мовчав.

  П’ятниця. Нарешті довгоочікувана зарплата. Я здивувалася, коли отримала повідомлення про нарахування коштів, бо ще не пройшов місяць, бракує кілька днів. Але приємно. Особливо сума. Ого! Я ще в житті стільки не заробляла. Ура! Хоч щось приємне на цьому тижні. Буде з чим поїхати до дідуся в лікарню. Його поклали вчора.

  Я пробула майже цілу суботу в лікарні з дідом, завезла йому гостинців, грошей на лікування. На танці не пішла. Не до того. Ввечері поїхала до мами. Бабуся була там. Ми гарно посиділи на маминій затишній кухні, поговорили втрьох, як в старі добрі часи. Потім мама пішла стелити постіль, а бабуся запитала мене:

- Дорогенька, як в тебе справи? Здається ти переживаєш не тільки через хворобу дідуся... — вона знає мене так, що бачить наскрізь.

- Так, ти права бабусю. Останнім часом не просто. Я змінила роботу, і з хлопцями якийсь хаос. Заплуталась в тому всьому. Як би мені хотілося зустріти когось такого, як наш дідусь. Хорошого, який любив би мене одну все життя. Та, здається, таких тепер немає. — зітхаю сумно. Бабуся погладила мене по руці і сказала :

- Моя хороша, співчуваю. Тепер справді мало серйозних молодих людей. Ми з мамою вчили тебе, що треба шукати справжнє кохання, повагу в стосунках і тепер тобі важко. Так? —

- Ага.

- Не сумуй, дорогенька. Все владнається. Я не вірю, що така дівчина, як ти не знайде хорошого хлопця. Може не зараз, трохи пізніше. Не здавайся. Повір, краще бути самій, ніж з чоловіком, який тебе не любить і не поважає. Так ти хоч вільна, ніхто тобою не командує. А уяви, коли чоловік сам робить, що хоче, а тебе струже на кожному кроці, те не так, те не роби, туди не ходи. Нема гіршого. Ну хіба, що не вірний чоловік.

- В тому то й справа. Де того вірного взяти? Якісь самі бабії довкола. — бабуся посміхнулась.

- І, що, друга теж нема? Когось, хто просто хоче помогти, вислухати?, — я задумалась. Потім розказала їй про Покараного в основних рисах. Без подробиць. Про свої страхи, сумніви. Вона уважно слухала. Потім сказала:

- Золотко, я не можу знати напевно, але, швидше за все, цей чоловік, або дуже закоханий в тебе, або... Бандит. Схиляюся до першого. Хоча... Будь обережна. Це дуже дивно, що він нічого конкретного не розказує про себе. Зазвичай чоловіки люблять хвалитися. Щось з ним не так... Він явно дуже захопився тобою, раз вирішив позбутися суперника, твого хлопця. Але для чого? Люба, будь дуже обережна. Прошу.

  Я ще коротко розказала бабусі і мамі  про нову роботу. Промовчала лише про господаря, який він не звичайний. Не хотіла їх лякати. Особливо маму. Зараз і так не легко.

Ввечері я написала Ніку подяку, за те, що дав раніше зарплату. Він відповів коротко :

- Будь ласка. Ти заслужила. Звертайся, якщо щось треба. - Приємно. Що тут скажеш?

Коли я вже лягла спати, написав Покараний Гонщик. Я геть не знала, що з ним робити.

ПГ — привіт, Софіє. Як справи? Як дідусь? — я довго думала, чи відписувати, зрештою не втрималась і відповіла.

СП — дякую. Дідусь більш, менш.

ПГ — радий чути. Ти ще сердишся на мене?

СП — не знаю, я вже нічого не розумію.

ПГ — мені дуже шкода, що засмутив тебе. Я хотів тільки захистити ту, що мені не байдужа від того, хто її не вартий. — як зворушливо. Якби ж це було правдою...

СП — а хто, по твоєму, вартий? Ти тепер всіх моїх кавалерів розганятимеш?

ПГ — я б дуже хотів сказати, що я вартий, але, це не так. Та, як би не було, я не дам тебе ображати всяким  самозакоханим вилупкам. — я геть не знала, що відповісти. Якщо він справді каже це щиро, то я була б дуже щаслива мати такого друга. Але, хіба таке можливо?

СП — я хочу тобі вірити, але не можу. Ти все приховуєш — своє ім’я, хто ти, де живеш, чим займаєшся. Ти все рознюхав про мене, а про себе нічого не кажеш. Це не схоже на чесну дружбу.

ПГ — ти права. Але, будь ласка, дай мені шанс. Я ніколи не зроблю тобі зла. І не буду тобі набридати. Тільки деколи поговори зі мною. Це все, про що я прошу. – я остаточно розгубилася. Так хочеться бути для когось особливою. Цінною. Ну як його послати?