Розділ 16

  В неділю вранці я поїхала відвідати бабусю з дідусем. Цього разу вони зустріли мене без звичного ентузіазму. Бо обоє дуже погано почувалися. В діда знову загострення хвороби легенів, а бабуся дуже цим переймається і в неї підіймається страшенний тиск. Вони зраділи, що я приїхала, хоч і не мали сили це показати. Я сильно засмутилась, дивлячись в якому вони стані. Особливо дідусь. Лежить блідий, аж сірий. Кашляє так, що аж в голові щось починає боліти від того. Так страшно бачити в такому стані людину, коли звик, що вона завжди енергійна, життєрадісна. А тепер... Я ледве стримувала сльози. Бабуся напівлежала на м’яко у кріслі і трималася за голову. Виявилось, що лікар щойно приходив, дав їм ліки. Сказав, якщо дідові не стане краще ближчим часом, то доведеться класти в лікарню.

  Я ввесь день провела з ними. Помагала, чим могла. Зготувала їсти, поприбирала, нагодувала курей, кота. Зібрала яйця. Добре, хоч на городі ще нема роботи. Та скоро почнеться. Що тоді? Я просила бабусю, щоб вони не планували нічого багато садити цього року. Щоб поберегли себе, а ми їм купимо, що треба. Та чи послухають? Вони звикли мати все своє, не вміють сидіти без діла.

  Під вечір мене на подвір’ї побачила подруга і прийшла. Ми з Олею дружини ціле дитинство і юність. Посиділи трохи, побалакали за кавою. Вона розказала, що має нареченого, в травні весілля. Я дуже зраділа за неї. Хороша дівчина. Хоч би все добре склалося.

  Вона показала фото свого хлопця в телефоні. Я ледве стримала своє здивування — він такий... Ну точно конкурс краси б не виграв. І як така красуня могла вибрати такого, м’яко кажучи, не показного чоловіка? Низький, худющий, ніс довгий,ручки, ніжки маленькі, як в дівчини. Такий ввесь делікатний, що я аж не витримала і поцікавилась пізніше, чим він займається. Вигляд має такий, що йому тільки лежати, а не працювати. Якийсь блідий, хворобливий. Оля з ентузіазмом почала пояснювати:

- Знаю, він не Аполлон, але... Дуже хороший і любить мене. Він працює програмістом в Києві. А деколи, вдома. Знаєш, ми познайомилися, коли я шукала, хто б мені поміг з рефератом з фізики. Він знайомий моєї сусідки по кімнаті в гуртожитку. Поміг мені. Так ми почали спілкуватися. Він дуже розумний. — Оля розказувала з таким захватом, з любов’ю, що я була вражена. От де справжні почуття, не залежні від зовнішніх факторів.

  Подруга взяла з мене обіцянку, що приїду до неї на весілля і ми попрощалася. Я з важким серцем покидала своїх хворих старичків. Вони прощалися зі мною так зворушливо. Я подивилась на дідуся Остапа і так, чомусь , серце стиснулося, чи побачу я його ще живим? Дуже страшно приїхати сюди знову і не зустріти його теплої посмішки, доброго слова... Ні. Буду надіятись на краще. Він ще ж не дуже старий, видужає.

  Я поїхала назад в Тернове. По дорозі розказала все мамі про стареньких. Вона сильно переживає. Дядько Андрій, мамин брат, саме поїхав на роботу в Польщу, а його жінка не дуже любить відвідувати свекруху і свекра. Тому допомоги не буде від кого чекати. Хіба брат, Андрій,  може відвідає, якщо дід буде в лікарні.

  В середу після сніданку до мене підійшов Максим і сказав, що треба поїхати за моєю трудовою книжкою, яку я досі йому не дала і відкрити рахунок в банку, щоб отримувати на нього зарплату. Я запитала:

- А моя стара картка не підходить? В мене є якась.

- Ні, зробимо нову. Збирайся, поїдемо. — я поїхала з ним.

  В ресторані я радо віталася з усіма колишніми співробітниками. Вони теж були раді мене бачити. Остапа не видно було. Рома так налетів на мене з обіймами, що я мало не впала.

- Ну, як ти там? Розкажи, який він, чудо... — тоді побачив, що  за мною підійшов Максим Ремінь і обірвав слово. Сказав:

- Як тобі працюється на новому місці? – я засміялась:

- Добре, Рома. Справді, нормально. Зайшла забрати трудову. Як ви тут? — він хотів ще щось говорити, але присутність Максима його стримувала.

- Та, ми, по – старому. Нормально працюємо. Є дві жіночки новенькі, помічники кухаря. Але тебе не вистачає, Сонечко. – посміхнувся мені так щиро. Я теж. Ремінь забрав мене в кабінет шеф кухаря. Петрович сидів за столом і з інтересом розглядав мене, коли ми увійшли. Показав нам рукою сідати.

- Ну, здоровенькі були. Як справи? Як працюється, Софіє?

- Добре. — я відповіла коротко і з посмішкою.

- Не ображаєте там моєї протеже? Га? — запитав Ременя. Той посміхнувся:

- Це в неї питайте. Ми, наче стараємось, щоб все було добре.

- Я так і знав. От бачиш, дівчино? А ти боялась.

  Ми не довго поговорили, взяли документ і вийшли з ресторану через чорний хід, як і зайшли. Я вже мала сідати в машину, та побачила неподалік Остапа. Він стояв біля крутого джипа  Лексуса з двома підозрілими типами. Вони розмовляли голосно, грубо, з матами, що аж було до мене чути.

- Ти знаєш правила, щоб ніяких затримок. Відповідаєш головою — сказав один з них до Остапа. ( тільки іншими словами, жаргонними) — я затрималась хвильку, але Макс сказав мені сідати в машину, не дав послухати далі, чи привітатися з Остапом. Той мене не побачив, мабуть. Стояв спиною до нас.

  Ми з’їздили в банк, а тоді повернулися в маєток. Ввечері мені знову написав Покараний Гонщик.

ПГ — Привіт, красуне. Як справи?

СП — Привіт. Нормально. Тільки сумно.