Розділ 11

   Підходимо до мого будинку. Поблизу стоїть крута БМВ. Я глянула і пішла далі. Ми наблизилися до під’їзду і  я хотіла вже прощатися з Остапом, та в нього, схоже, був не той настрій.

- Сонечко, може запросиш свого охоронця в гості? — питає так дуже «скромно».

- Ні, вибач. Дякую, що провів. Справді, так безпечніше. Але...

- Яка ж ти... Тільки не кажи, що не послала мене ще в спорткомплексі тільки тому, що боялась іти сама додому! —  відразу образився хлопець.

- Остапе, чому ти відразу ображаєшся?  Ні, я не послала тебе, бо мені приємно прогулятися з тобою і так, мені страшно самій ходити темними вулицями. Що в цьому дивного? Але це не означає, що я зобов’язана відразу запрошувати тебе додому! — мене обурила його реакція. Хлопець почав оправдовуватися, та в мене задзвонив телефон. Я вибачилася і відповіла. Ніколас.

- Софіє, сідай, будь ласка, в те синє БМВ. Воно завезе тебе в Тернове. — хоч і сказав «чарівне слово», але тон його все одно наказовий. Мені стало так моторошно, аж мурашки побігли по спині. Я озирнулась на машину. Він, що знає , де я є в цей момент? Чи він в тому авто? Того ще бракувало. Я відповіла:

-  Але ж зараз в мене вихідний. Я збиралася приїхати завтра вранці. — він строго промовив :

- Не сперечайся. Так буде краще. Щоб завтра не добиралася автобусом. Сідай. — він вимкнувся. Я сердито глянула на те БМВ, тоді на здивованого Остапа.

- Мені пора на роботу. Бувай, Остапе. Ще раз дякую, що провів.

- Це, що таке? Він тебе сам возить? — хлопець сердито запитав, наче я зробила щось страшне.

- Ні. Його охоронець приїхав. Мабуть, був поблизу... Не думай нічого дурного.

- Ага! Тобі не здається, що це дивно? Ти туди кухаркою влаштувалася, чи ким?

- Остапе, охолонь! Не накручуй себе. І не роби з мене хто знає  кого. Це образливо! Все, мені пора. — я розвернулась і зробила крок в сторону авто. Хлопець за мною.

- Сонь, ну вибач. Я ж нічого такого не думав, просто...

- Вибач, я поспішаю. — кинула йому на прощання. Задні двері зі сторони пасажира відчинилися і я сіла в машину.

   В середині тепло й затишно. Я тільки тепер зрозуміла, що встигла змерзнути, поки йшла. За кермом Максим. Ху-х, добре хоч не сам господар. Привітався зі мною:

- Привіт, Софіє. — ми почали їхати.

- Привіт. — кажу сухо.

- Не сердься. Повір, це для твого ж добра.

- Що? Він буде постійно мене контролювати «для мого добра?» — я запитала, вже не приховуючи свого незадоволення.

- З часом звикнеш. Нік дбає про своїх працівників. —  я хмикнула.

- Він, що всіх так катає? — Максим не відповів, тільки ледь помітно посміхнувся одним краєм губ. Я надіялась почути щось на зразок — так, всіх деколи підвозимо на роботу, чи з роботи. Його реакція спантеличила мене. А, що, як Остап правий? Що, коли господар справді розраховує на «додаткові послуги», які аж ніяк не входять в мої обов’язки кухарки? Я насупилась. Всю дорогу мовчки переживала.

  Коли ми приїхали в маєток, водій звернув відразу в гараж. Там відкрив мені дверцята. Я вийшла, розглянулась при світлі ламп. Величезне приміщення, повно різних машин, одна від  другої дорожчих. Кілька різних БМВ, сучасна і якісь дивні старі , спортивні, Крайслер, Форд , теж якийсь не звичайний, ретро. Ще якісь в глибині гаража. Ого, нічогенька колекція. Максим сказав мені:

- Можеш іти в дім. Чи провести тебе? — я згадала про собак і сказала:

- Я боюся ваших собак, тому...

- Ходімо. — вийшов зі мною на подвір’я, але не повів в дім, а став і покликав голосно:

- Юнайт! Браун! — він, що, знущається? За мить два волохатих велетні були біля нас, крутилися, махали хвостами. Максим скомандував:

- Сидіти! — тварини відразу сіли. — а зараз пора тобі познайомитися з ними, а з часом подружишся. — сказав мені.

- Погладь. Хороший пес, хороший. — сам почав гладити їх, чухати їх широкі спини. Я стояла і тремтіла. — Максим взяв мою руку, яку я намагалась забрати, і погладив нею пса по голові. Його шерсть виявилась така ніжна, приємна, що захотілося побавитися нею. Він заспокоював мене, казав, що вони дуже  мирні, і тому подібне. Як не дивно, але це  помогло. Я трошки розслабилась. Дивилась, як гарно вони бавляться, як махають своїми пишними хвостами і мимоволі почала посміхатися.

  Понеділок минув, як звичайно. Тільки ввечері Зоя Романівна сказала, що погано почувається, попросила їжу в свою кімнату. Віктор вислав мене туди з тацею, заставленою тарілками.

   Я застала Зою Романівну в ліжку. Поставила тацю на столі і підійшла ближче. Бліде обличчя жінки явно  свідчило про не найкраще самопочуття. Тому я сказала:

- Доброго вечора, Зоя Романівна. Як ви почуваєтесь? — жінка посміхнулась мені, піднялася  на ліжку, сіла. Потім відповіла:

- Дякую. Бувало й краще. Але, може, – таки щось з’їм. Що ти принесла?

- Печінковий паштет, Віктор казав, ви його любите. А ще рис з овочами і ромашковий чай.

- О, добре. Візьми он ту підставку і подай мені на ній їжу. — вказала на спеціальний столик, що ставиться на ліжку над ногами сидячого. Я подала їй їжу, бабуся помолилася коротенько і почала їсти. Видно було, що не має апетиту, дуже ослаблена. Я запитала: