Розділ 10

  Неділя виявилася сонячна, трошки морозна. Супер. Від бабусі з дідусем я поїхала просто до мами. Не бачила її десь 2 тижні. Хотілося відвідати. Ми гарно посиділи, за кавою поговорили про різне. Мама поділилася, що в них на фірмі передбачається скорочення. Дуже переживає, чи не залишиться без роботи. Я намагалася її підтримати:

- Мам, ти ж в нас така досвідчена швачка, навряд чи вони тебе звільнять. Швидше якусь молоду, яка мало, що вміє. А ти ж майстриня на всі руки. Як вони без тебе?

- Дякую, дорогенька. Я теж на це надіюся. Але... Хто їх знає. Власниця якась нервова останнім часом, зірвалося  одне велике замовлення, конкуренти перетягли собі. Як то все не легко в тому бізнесі!

- Так. Будь яка справа, якщо чесно працювати, то важко. — ми ще трохи поговорили, розказала мамі про діда з бабою. Про нову роботу промовчала. Добре, що вона не питала.

  Вийшла з маминого під’їзду, а тут Марія. Моя однокласниця гуляє з сином. Вона хоч має, як і я, тільки 22 роки, та малому вже 5. Народила його відразу після школи. Я зраділа, підійшла до них.

- Привіт, мої хороші!

- Привіт, пропажа. Вже геть давно тебе не бачила. Де ти пропала?

- Та, чого ж. Я просто працюю, до мами заскакую 2 чи 3 рази в місяць.

- Як в тебе? Що нового?

- Та все добре. А ви, як? Бачу Данило ще підріс, так, хлопче? Чим тебе мама годує? — малий обняв мене, я присіла, пригорнула його до себе, поцілувала. Дуже його люблю. Він ріс в мене на очах.

  Ми  були близькими подругами з Машою, коли вона завагітніла від хлопця, в якого без пам’яті закохалася. То був важкий час, коли він не визнав батьківство, залишив її. Батьки теж скандалили. Вона тоді часто була в нас з мамою. Ми, як могли, рятували її від розпачу. Я їздила забирати її з род. дому з її мамою. Ледве вмовили батька, щоб прийняв додому. Добре, що тепер її стосунки з батьками покращилися. Вони полюбили внука. А як же інакше? Хіба ж можна не любити це миле дитя? Хоч Маші досі не легко, син, як дві краплі води, схожий на свого батька.

  Ми трохи погуляли з ними, побавилися на дитячій площадці. Сходили в магазин, я купила йому іграшку. Дитина так тішилася, очі сяють! Аж мені самій стало так радісно. Приємно.

  Подзвонила Катя Сопілка. Вмовила мене піти сьогодні на танці. Та, я, якщо чесно,  і не протестувала. Мені самій почало подобатися. Тож о 17 –й ми вже були біля спорт. комплексу, де проходять уроки танцю. Це великий будинок, в якому повно різних секцій. Тренажерний зал, басейн, всякі аеробіки, йога, шейпінг, танці і ще купа всього.

   Ми знову дуже класно потанцювали, отримали чудовий заряд позитиву. Вчителька нас хвалила. Я вирішила, що треба купити собі костюм, не позичати ж що разу. А танцювати в звичайному одязі не так цікаво. Після уроку ми повільно йшли по коридору, говорили.

- Знаєш, я вирішила, що хочу стати професійною танцівницею і заробляти цим на життя. — заявила Катя. Я витріщила очі:

- Ти ж не серйозно? І де ти будеш працювати? Розважати багатіїв на вечірках і весіллях?

- А чому б і ні! — впевнено заявила подруга. — от тільки... Женя проти. Категорично.

- І я йому не дивуюся. Кать, думаю, не багато знайдеться хлопців, які б спокійно реагували на те, що їх дівчина танцює спокусливі танці, майже гола перед чужими мужиками.

- То чому ж ти тоді ходиш?

- Просто так, для себе. Для здоров’я, фігури, для настрою. Мені подобається. А колись, може, своєму коханому станцюю, як навчуся гарно.

- О, це мені подобається! Я б на це подивився! — до нас несподівано підійшов ззаду Остап. Ми здивувалися.

- А ти, що тут робиш? — питаю.

- Я, ходжу сюди в тренажерний зал. І чого я вас тут раніше не бачив, красуні? — весело питає.

- Не знаю. Як там на роботі? — питаю хлопця.

- Та, добре. А ти, як? Я чув ти тепер в чудовиська... Як там, розказуй?

- Та нормально. Поки жива, здорова. — сміюся.

- Тільки схудла за той тиждень. — каже Катя. — тобі, що там їсти не дають? — я заперечила:

- Та нічого я не схудла. Хіба, що трошки. Ти ж сама мене присоромила. Просто перестала їсти на ніч. Там в мене кращий графік роботи. Нормально можна поїсти 3 рази в день. Не так, як в ресторані, що бігаєш, готуєш, а сама часто голодна. — я вирішила промовчати про те, що останнім часом втратила апетит від стресу.

- Ясно. То розкажи ще щось! — не вгамовувалися Остап з Катею.

- Та... Нічого цікавого. Шеф кухар нормальний дядько, я йому помагаю. Деколи печемо щось солодке. Я це люблю. В ресторані мені не давали такого робити.

- Чудовисько любить солодощі? — іронічно запитав Остап. Я промовчала, опустила голову. Дивно, але, чомусь попри страх, мені вже не дуже хотілося так його називати. Але й заперечувати, доказувати протилежне теж не стала.

— Який він? — розпитувала Катя.

- Без коментарів! — кажу сміючись. Наче вона журналістка. Мої друзі почали нарікати:

- Так не цікаво. Ти нічого не розказуєш! Все так строго?

- Нормально. Давайте змінимо тему. — кажу.

- Добре, тоді скажи, коли підеш кудись зі мною? — грайливо запитує хлопець.

- Не знаю...

- Я тобі подзвоню, Сонечко.

- Домовилися. — сказала йому. І для чого? Сама не знаю. Чимось він мене підкупляє. Напевно, своєю голівудською посмішкою.

- Дівчата, вже темно, ви як додому? Пішки, чи поїдете? —  запитав хлопець.

- Ми підемо пішки — відповідаю. Хлопець взявся нас проводити.

- Я б вас підвіз, але залишив машину на стоянці. Я живу тут не далеко. Тож можемо прогулятися. Не можна, щоб такі красуні ходили вечорами без охорони. — ми з подругою не відмовлялися. Зрештою, він правий. Не безпечно тут ввечері. В чому ми недавно мали нагоду переконатися. Пішли всі разом по темній столиці. Катя шепнула мені:

- О-у, здається, хтось змінив свої плани по відношенню до Остапа. Ти вирішила дати йому шанс?

- Та... Не знаю. Він дуже гарний, але...