Розділ 9

  Що робити, коли розумієш, що прийняв не правильне рішення? Бажаючи доказати іншим і перш за все собі, що я доросла, сильна, потрапила в халепу. А так і є. Бо наступні 2 дні я, хоч і не бачила більше господаря, та не могла про нього не думати. Не могла припинити боятися. Ввесь час перед очима стояло це страшне, чорне обличчя. Ця височезна постать, що нагадує якусь гору. Здається, наче , нічого такого, але мені  якось моторошно. Хто ж він такий? Чому має такий  дивний вигляд? Та бійка, його зовнішність в купі з усім, що я чула до того, створили в мене непохитне враження, що я працюю – таки справді в чудовиська. Хоча інші працівники, здається, не бояться його, але мені це, поки що не зрозуміло. Я не знаю, чого чекати від цього загадкового чоловіка. Здається, він здатен вибухнути гнівом в будь яку мить.

  Я намагалась не показувати свого страху Віктору і іншим. Робота помагала відволіктися і менше думати про того, для кого стараюся. Господар не приходив їсти, поки ми не заносили все на стіл і Віктор писав йому, що все готово. Після вечері, поки ми прибирали зі стола в їдальні господаря, я почувалась дуже не спокійно. Мимоволі уявляла, як він тут їсть, згадувала його чорне, волохате обличчя. Задумалась так, що не глянула, як ставлю тарілки на столик. Поставила на сам край, вони шубовснули на підлогу. Я підскочила від того брязкоту, злякано глянула на Віктора. На попередній роботі з нас вираховували кожну зіпсовану посудину, чи продукт. Я кинулась збирати уламки дорогого посуду. Три гарні порцелянові тарілки перетворилися на сміття через  мою розсіяність і страх. Віктор сердито глянув на мене. Хотів, щось казати, але зітхнув і промовчав. Та мені вже й не треба було картання. Я сама подумки  себе сварила. Ну, чому я не можу заспокоїтися? Боягузка! Ганчірка!  Заявила, що впораєшся, а тепер тремтиш, як школярка в кабінеті директора.

- Що це з тобою, дівчино? — строго  запитав Віктор, коли ми повернулися на кухню.

- Та, нічого, вибачте... Я не хотіла. Постараюсь бути уважнішою. — я пробубніла, як не своїм голосом.

- Ти краще постарайся не боятися. Справа не в уважності. Я ж бачу. Ти сама не своя, відколи побачила господаря. Годі тремтіти, я ж кажу, він тобі нічого поганого не зробить. А те, що з тим Дімкою, забудь! Він сам винен. За те, що він накоїв я б і сам йому врізав по морді. Я не можу тобі всього розказувати, але просто повір мені на слово. Нік - не чудовисько! А те, що має такий вигляд, знаю, не приємно, це страшна хвороба,  але це не значить, що він вовк! — я слухала, широко розкривши очі. Намагалась вловити в його словах якусь підступну брехню, не щирість, але не знаходила. Невже це може бути правдою? Господар не злий? Важко повірити, але хоч трошки я заспокоїлась від його слів. Хотілося дізнатися побільше про нього. Можливо тоді я б зрозуміла, що він за людина і не боялася б так. Ну що мені зроблять, якщо запитаю? Гірше вже не буде.

- Будь ласка, Вікторе, розкажи мені більше про господаря, можливо тоді я зможу трохи заспокоїтись. — я попросила смиренно. Шеф подумав трохи, Подивився на мене, а тоді каже:

- Ну, що тобі розказати? Питай. Тільки в межах розумного і не забувай, що не маєш права нікому розказувати. Інакше обох нас оштрафують. Нік досить натерпівся від тих всіх пліток, що ходять про нього.

- Дякую. — я зраділа. — Розкажи, чим він займається? Хто він по національності, бо ж ім’я не наше. Звідки він? — Не знаю, може ,треба було питати щось інше, та я від хвилювання спитала, що перше прийшло в голову. Шеф прочистив горло :

- Гм, Гм. Ну... по національності Ніколас наполовину американець, наполовину – українець. Його мати була українка, з цього села. Зоя Романівна її мама. Дід помер вже. Марія, мати Ніка і Тома жила довго в США, там і познайомилась з їх батьком. Після її смерті Нік залишився жити тут з бабою і дідом. — пийнув води, трохи подумав і повів далі, — Займається Нік машинами. Його батько в США має завод, який виготовляє запчастини до авто, Нік  йому помагає. Але ще, він купує і реставрує різні старі, або пошкоджені, але ексклюзивні машини. Потім продає їх набагато дорожче. Він це дуже любить. Майже ввесь час проводить в гаражі, або в пошуках наступної «іграшки». Так він називає авто, які реставрує. І чим рідкісніше і більше знищене авто, тим йому цікавіше. Іноді місяцями, а деколи й роками порається з якоюсь такою «іграшкою». — я дуже здивувалася з того, що почула.

- Дякую, що розказав. Тепер ясно для чого тут автослюсарі. А які в них з бабусею стосунки? Чому вони не їдять разом? — це вже було трохи більш ризиковане питання, але я вирішила скористатися моментом, поки шеф налаштований говорити. Він промовчав хвильку, а тоді :

- Ну, які? Нормальні. Господар дуже її любить, дбає, щоб в неї все було, лікує її, коли треба. Думаю, що вона для нього найдорожча людина. Вони деколи їдять разом, але не часто. Зоя Романівна каже, що їй не цікаво з самими чоловіками. Ніколас з Максимом обговорюють різні справи, машини. Їй нудно з ними. Інша справа, в компанії покоївок, всіх нас. Та й зі Стасом в них часто знаходиться спільна мова. Про різні господарські справи, город. Влітку вони разом пораються на подвір’ї, на городі. Вона ж звичайна сільська жінка, любить це все. От тільки здоров’я вже не дуже... Багато пережила... — я дуже зраділа, почувши, що Нік когось любить. Це вже по-людському. Може й дійсно, не все так погано? Хотілося ще багато всього дізнатися, але, очевидно, на сьогодні мій ліміт вичерпався. Шеф встав і сказав:

- А тепер про завтра. Зробимо так: по буднях будемо працювати разом, а субота, неділя, - в тебе вихідні. Тут менше людей. Можеш кудись піти, чи поїхати, якщо хочеш. А ні, то тут будеш. А деколи, коли мені буде треба, попрацюєш за мене в вихідний.

- Добре. Домовилися. То завтра я вільна?

- Так. І після завтра. Але не захоплюйся. Знаю я  вас, молодих. Щоб в понеділок 7 година була як штик на кухні. Без запізнень. І зі свіжою головою.

- Постараюсь. — ми закінчили прибирати, підготували, що треба на завтра і я пішла до себе в кімнату відпочивати.