Розділ 8

 Не витримала, знову заглянула в вікно. Діма лежить на землі,  пробує піднятися.

- Ще раз, що ти сказав? — злісно викрикнув високий. Той щось нерозбірливо проказав, я не зрозуміла. Але, мабуть, зрозумів той велетень, бо геть збісився і почав копати охоронця ногами. В той момент , я зрозуміла,  кого він мені нагадує. Я приглянулась до його обличчя, коли він став боком ,  якесь дивне. Він був в капюшоні.  Але трохи було видно якесь чорне обличчя.

Діма стогнав,  почав проситися, вибачатися. Тоді велетень  відійшов від нього на крок і прогарчав:

-  Щоб за півгодини і духу твого тут не було! А за те, що натворив, відповіси. Не думай ховатися, я тебе з під землі дістану! —  тоді високий пішов в гараж. А охоронець повільно почав вставати. Виплюнув кров, витер рот рукавом і повільно покульгав десь за будинок.

  От і заспокоїлась, називається. І чого я така дурна? Казали ж мені люди,  що страшно тут, ні.  Не послухала. Грошей, самостійності мені захотілося. От тепер маєш. Той велетень, мабуть, і є господар.  Інакше, хто ж іще міг би так тут поводитися?  Бити охорону. Що ж зробив той хлопець?  Мабуть,  взяв без дозволу машину і погнув збоку. Та хіба це такий страшний злочин, щоб так бити?  А, може, там було ще щось, шкода, що я не все чула. Та того, що бачила і чула мені вистачить, щоб ще довго тремтіти. О люди. Чим я думала?

   Але найгірше те,  що той високий чоловік  нагадує мені того, який врятував  нас  з  Катею  біля бару.  Дуже схожий.  Такий же височезний,  сильний,  таке ж дивне обличчя. Навряд, чи таких є багато.  Мене переповнювали суперечливі почуття. Страх, шок, цікавість, вдячність, все сплелося в один клубок. Так багато питань  і немає відповідей.  Я довго крутилась,  не могла заснути. Як таке можливо,  що мій благородний рятівник і чудовисько — одна й та ж людина?  Я не знаходила пояснення.  Може розпитати в колег? Та...  Навряд,  чи вони будуть раді ділитися подробицями про свого строгого господаря.  А може він ще й слухає, що ми говоримо?  Є відео камери, то може й підслушка є? Ой, це вже в мені говорить страх. Сама себе накручую. Треба якось заспокоїтись.

  Вранці я прийшла на кухню раніше, щоб догодити Віктору. Він вже на посту в нормальному настрої, ніщо не вказує на страх, чи подібне. Ми почали готувати сніданок.

- Щось ти мовчазна сьогодні, дівчино. Не виспалась на новому місці? — вгадав. Я вирішила не приховувати своє занепокоєння.

- Так. Не спалось. Та, не через нове місце. Вчора я... Дещо бачила з вікна... — шеф посерйознішав, крутнув головою.

- Не будемо про це. Просто знай, що тобі тут нічого не загрожує. Не переживай. — потім, як завжди, додав веселіше і так загадково.. . — Господар не ображає гарних дівчат. Ну хіба що вони дуже погано поводяться... — це, що, жарти? Щось не дуже заспокоїв.

- Та, добре, це я так, не бійся. Ніхто тебе не образить, все буде нормально.

  Вдень за роботою не було часу думати про щось інше. Час швидко минає. Мій бісквітний рулет всім сподобався. Навіть шеф хвалив. Правда, і деякі зауваження зробив, щоб  я дуже не розслаблялася. Ввечері, після роботи в мене ще було досить часу і я не знала, чим зайнятися. Поговорила по телефону з мамою, бабусею. Тоді мені дуже захотілось вийти на вулицю, подихати. Ввесь день на кухні. Та я не наважилась іти на двір, там собаки, та й... Мало, хто там ще може бути, я вже не знаю, чого сподіватися. 

  Я накинула светр і вийшла на балкон. Так тихо і спокійно…  Хоч то тільки 8: 30  вечора, але вже темно. А яка гарна зима... Сніжок виблискує при сяйві зір. А їх сьогодні так багато видно... Дуже чисте, зоряне небо. Я намагалась роздивитися сузір’я. Шкода, що не дуже про них знаю. Всього кілька. Що дідусь колись показував. А повітря трошки морозяне, свіже, так приємно подихати на повні груди після цілого дня на кухні. На подвір’ї світять кілька ліхтарів, а, якби не вони, то було б ще гарніше видно зірки. Я милувалась всім вгорі і внизу. Намагалася роздивитися подвір’я, але в темряві мало, що побачила. Воно вкрите снігом, що вже повільно тане вдень, а по середині розчищена бруківка. Високий паркан з металевих листів. В гаражі було темно, закрито. Я пробувала уявити, як тут, мабуть, гарно влітку. Зелений газон, по боках маленькі туйки, інші деревця. Може, ще й квіти. Думаю, тут будуть квіти, бабуся, певно, їх любить.

  Потім побачила внизу охоронця з собаками. Мабуть, робить обхід території. А собаки , наче ведмеді, мають  такі волохаті шуби, що мимоволі подумала, як їм добре зимою. А літом? Як вони витримують, це ж гаряче, напевно?  Цікаво, які вони на дотик? От би наважитися колись торкнутися цієї пишної шерсті.   

   Та в мене нема розкішної шуби, тому я змерзла, вирішила піти на кухню і попити гарячого, чаю. Почала йти по коридору,  раптом з за повороту з’явився той височезний чоловік і мало не збив мене з ніг. Різко зупинився. Я перелякано скрикнула. Відсахнулась від нього. Він став, розгублено підняв догори долоні, поглянув на мене і промовив після коротких роздумів:

-  Не бійся. Я... Не хотів тебе налякати, — його голос звучить низько і строго. Я, наче вкопана, стала і перелякано вдивлялась в його обличчя, яке він невдовзі відвернув, видно, не хотів, щоб я бачила. Навіть при слабкому світлі коридору видно, що все його обличчя заросле густим волоссям. І не просто борода, як звичайно, а все. Шкіра видніє лише біля губ і очей. Навіть чоло повністю вкрите чорним волоссям. А ще, розрізаючи губи і по одній щоці тягнеться довга біла смуга, без волосся. Мабуть, шрам. На вигляд йому років 30 – 40, важко сказати. Одягнений в чорні джинси, спортивну кофтину. Куртка розстібнута і видно, що шкіра на  шиї теж не залишилась без волосся. Він що, цілий такий? Жах. Не дивно, що люди бояться і розказують різні історії.  Він справді схожий на звіра. Тільки зуби звичайні, не вовчі. Коли він опустив руки, я звернула увагу на вже знайомі мені  рукавиці. В ту мить я, наче, знову пережила той напад біля бару. В середині все здригнулося, серце, як шалене, колотить. Згадала, як міцно ця ж рука в чорній шкіряній рукавиці з круглим білим узором зверху вихопила мене з лап нападника і відштовхнула в бік. Точно. Це був він. Поза всяким сумнівом. Та чи впізнає він в мені ту, що врятував? От чому ми подумали, що його обличчя чимось прикрите. Бо так воно і є. Коротке чорне волосся закриває майже ціле лице чоловіка. Я дуже злякалася, але згадка про порятунок трохи помогла мені менше панікувати. Я опам’яталась і опустила очі додолу. Але не могла зрушити з місця. Він запитав трохи м’якше: