Розділ 7

Під вечір, коли я збирала речі, подзвонила Катя.

- Сонь, ти, як? Жива?

- Та – а, так. Все нормально. А ти? Ще тремтиш?

- Та, ні. Якось мене вже відпустило. Але я точно ніколи не забуду,  як ми з тобою сходили подихати. — каже емоційно подруга.

- Так... Стараюся про це не думати, бо, як уявлю, що могло статися, то вже стає страшно й з дому вийти ввечері. Нам пощастило, що той незнайомець так вчасно там з’явився.

-  І не кажи...  Але, якийсь він все – таки, дивний, правда? Так швидко зник, нічого не сказав... А який височезний! Мабуть, під 2 метри! Ти роздивилась його обличчя?

- Ні, було темно. І все так швидко. Але мені здалося, що його лице було чимось чорним прикрите.

- Так, мені теж. Але я ні в чому не впевнена. Головне, що ми живі й здорові. Ти, як, роботу шукаєш? —  питає мене Катя.

- Та я вже знайшла... — кажу.

- Так швидко? Круто! Розказуй!

- Я влаштувалася в тому маєтку, в Терновому. Петрович мене рекомендував. — подруга шоковано вигукнула:

- Що? До чудовиська? Ти з глузду з’їхала? — приблизно такої реакції я й очікувала. А що буде, як скажу рідним?

- Сопілка, не переживай. Не з’їхала. Просто спробую, а там видно буде. — про те, що вже підписала договір на півроку, промовчу. — треба ж мені за щось жити, не хочу повертатися знову до мами. Це буде означати, що я не впоралась, не самостійна. Не хочу, щоб всі так думали.

- Розумію, ти хочеш собі й всім доказати, що така доросла. Але ж не такою ціною, Сонь.

  Ми ще трохи поговорили, я,  як могла ухилялась від розголошення подробиць про мою нову роботу. Подруга, звісно, хотіла все знати і дуже сердилась, що я не ділюся такими цікавинками.  Я лиш запевнила її,  що все не так погано,  як розказують. Ми домовилися піти знову на танці,  коли  в мене буде вихідний.

  Цілий вечір я перебирала в пам’яті все, що побачила й почула в Терновому. Намагалась переконати себе, що не з’їхала з глузду, як каже Катя. Чи не пошкодую я про це рішення? Але ж я хотіла бути дорослою, самостійною,  значить треба тримати удар. Що ж, побачимо, чи не занадто він буде сильний для такої звичайної дівчини, як  я.

  Вранці, я вчасно вийшла з квартири з невеликою валізою. Мене чекав той самий джип. Максим сухо привітався, поклав мої речі в багажник і ми поїхали. По дорозі він мовчав. Від цього стає дуже не комфортно. Може комусь нормально,  а я почуваюся погано з такими мовчунами. Здається, що ми посварені, чи я щось не так зробила.

  Макс завів мене до самої кімнати, віддав валізу і вже хотів іти собі. Аж раптом згадав:

- А, Софія, покажу тобі, куди не заходити. Он ті двері — показав на двері в кінці коридору, — там частина дому,  де живе господар і його рідні, коли приїздять. Туди не заходити, хіба, що самі покличуть. І ще в низу теж в кінці коридору. Зрозуміло?

- Так, добре. — він кивнув і пішов.

   Я розглянулись і лише тепер мені в око впала маленька кругла штука під стелею. Це, що,  камера спостереження? Я пройшлась по дому ще трохи, та  вони тут  в кожному коридорі!  Може ще й в кімнаті в мене є?  Це вже не смішно.  Як тут жити?

  Я зайшла в свою спальню і почала ретельно оглядати кожен закуток, шукати. Потім у ванній, а що? Звідки мені знати на що вони тут здатні?  Я витратила досить часу на пошуки, але нічого не знайшла. Потім глянула на годинник на руці і злякалася. Я ж маю вже бути на кухні, мені Віктор приб’є!  Перший день,  а я вже запізнююсь. Жах. Швидко переодяглася в прості штани, футболку і кухарський кітель. На голову взяла шапочку. Побігла, по дорозі молячись, щоб не заблукати.

- О, нарешті. Щось ти довго! —  замість привітання сказав строго Віктор Андрійович.

- Вибачте. Я вже готова. Кажіть, що робити. — смиренно відповідаю, стараючись не показувати, як я задихалась.

- Добре. Починай з посуду, кашу я вже  зварив. Клади все, що треба на візок, будемо подавати. І ще фрукти підготуй, он там. — розпорядився шеф. Я миттю взялася до роботи.

  Ми все підготували в їдальні господаря, потім в загальній. Почали сходитися працівники. Шеф вирішив познайомити мене з усіма.

- Знайомся, Софіє, це наша покоївка, Марія. Вона дбає, щоб все кругом було чисто, випрано і гарно. —  мені посміхнулась висока міцна жінка років 40 – а.  Ми привіталися.

- А це — Стас,  він займається господаркою, городом, теплицею і так далі.  Якщо виникнуть якісь технічні питання -  до нього. — шеф  показав рукою на молодого не високого чоловіка з волоссям, що зібране в «хвіст». Такий худий,  як він дає собі раду з важкою роботою?  Та, він же чоловік, як не як. Моя бабця каже —  мужик, як жаба, все одно сильніший, як баба. І, мабуть,   так воно і є.

  Потім ще познайомив мене з охоронцем, Романом і двома автослюсарями. Кремезні чоловіки років десь по 35, 40. Один Іван, інший – Андрій.  До речі, а навіщо тут стільки автомайстрів? Треба поцікавитися якось.

   А тоді до їдальні ввійшла старенька,  дрібненька жіночка. На голові благородне сиве волосся, така вся охайна. Але найбільше мене вразила її посмішка. Така тепла, життєрадісна,  що хочеться обійняти бабусю і сказати щось приємне. Від неї віяло такою добротою,  коли вона заговорила, щирістю. В очах, хоч вже побляклих від старості і обрамлених численними зморшками, сяють іскорки радості,  як в дитини.  Вона підійшла до мене і по-материнськи  ласкаво, промовила: