Під вечір, коли я збирала речі, подзвонила Катя.
- Сонь, ти, як? Жива?
- Та – а, так. Все нормально. А ти? Ще тремтиш?
- Та, ні. Якось мене вже відпустило. Але я точно ніколи не забуду, як ми з тобою сходили подихати. — каже емоційно подруга.
- Так... Стараюся про це не думати, бо, як уявлю, що могло статися, то вже стає страшно й з дому вийти ввечері. Нам пощастило, що той незнайомець так вчасно там з’явився.
- І не кажи... Але, якийсь він все – таки, дивний, правда? Так швидко зник, нічого не сказав... А який височезний! Мабуть, під 2 метри! Ти роздивилась його обличчя?
- Ні, було темно. І все так швидко. Але мені здалося, що його лице було чимось чорним прикрите.
- Так, мені теж. Але я ні в чому не впевнена. Головне, що ми живі й здорові. Ти, як, роботу шукаєш? — питає мене Катя.
- Та я вже знайшла... — кажу.
- Так швидко? Круто! Розказуй!
- Я влаштувалася в тому маєтку, в Терновому. Петрович мене рекомендував. — подруга шоковано вигукнула:
- Що? До чудовиська? Ти з глузду з’їхала? — приблизно такої реакції я й очікувала. А що буде, як скажу рідним?
- Сопілка, не переживай. Не з’їхала. Просто спробую, а там видно буде. — про те, що вже підписала договір на півроку, промовчу. — треба ж мені за щось жити, не хочу повертатися знову до мами. Це буде означати, що я не впоралась, не самостійна. Не хочу, щоб всі так думали.
- Розумію, ти хочеш собі й всім доказати, що така доросла. Але ж не такою ціною, Сонь.
Ми ще трохи поговорили, я, як могла ухилялась від розголошення подробиць про мою нову роботу. Подруга, звісно, хотіла все знати і дуже сердилась, що я не ділюся такими цікавинками. Я лиш запевнила її, що все не так погано, як розказують. Ми домовилися піти знову на танці, коли в мене буде вихідний.
Цілий вечір я перебирала в пам’яті все, що побачила й почула в Терновому. Намагалась переконати себе, що не з’їхала з глузду, як каже Катя. Чи не пошкодую я про це рішення? Але ж я хотіла бути дорослою, самостійною, значить треба тримати удар. Що ж, побачимо, чи не занадто він буде сильний для такої звичайної дівчини, як я.
Вранці, я вчасно вийшла з квартири з невеликою валізою. Мене чекав той самий джип. Максим сухо привітався, поклав мої речі в багажник і ми поїхали. По дорозі він мовчав. Від цього стає дуже не комфортно. Може комусь нормально, а я почуваюся погано з такими мовчунами. Здається, що ми посварені, чи я щось не так зробила.
Макс завів мене до самої кімнати, віддав валізу і вже хотів іти собі. Аж раптом згадав:
- А, Софія, покажу тобі, куди не заходити. Он ті двері — показав на двері в кінці коридору, — там частина дому, де живе господар і його рідні, коли приїздять. Туди не заходити, хіба, що самі покличуть. І ще в низу теж в кінці коридору. Зрозуміло?
- Так, добре. — він кивнув і пішов.
Я розглянулись і лише тепер мені в око впала маленька кругла штука під стелею. Це, що, камера спостереження? Я пройшлась по дому ще трохи, та вони тут в кожному коридорі! Може ще й в кімнаті в мене є? Це вже не смішно. Як тут жити?
Я зайшла в свою спальню і почала ретельно оглядати кожен закуток, шукати. Потім у ванній, а що? Звідки мені знати на що вони тут здатні? Я витратила досить часу на пошуки, але нічого не знайшла. Потім глянула на годинник на руці і злякалася. Я ж маю вже бути на кухні, мені Віктор приб’є! Перший день, а я вже запізнююсь. Жах. Швидко переодяглася в прості штани, футболку і кухарський кітель. На голову взяла шапочку. Побігла, по дорозі молячись, щоб не заблукати.
- О, нарешті. Щось ти довго! — замість привітання сказав строго Віктор Андрійович.
- Вибачте. Я вже готова. Кажіть, що робити. — смиренно відповідаю, стараючись не показувати, як я задихалась.
- Добре. Починай з посуду, кашу я вже зварив. Клади все, що треба на візок, будемо подавати. І ще фрукти підготуй, он там. — розпорядився шеф. Я миттю взялася до роботи.
Ми все підготували в їдальні господаря, потім в загальній. Почали сходитися працівники. Шеф вирішив познайомити мене з усіма.
- Знайомся, Софіє, це наша покоївка, Марія. Вона дбає, щоб все кругом було чисто, випрано і гарно. — мені посміхнулась висока міцна жінка років 40 – а. Ми привіталися.
- А це — Стас, він займається господаркою, городом, теплицею і так далі. Якщо виникнуть якісь технічні питання - до нього. — шеф показав рукою на молодого не високого чоловіка з волоссям, що зібране в «хвіст». Такий худий, як він дає собі раду з важкою роботою? Та, він же чоловік, як не як. Моя бабця каже — мужик, як жаба, все одно сильніший, як баба. І, мабуть, так воно і є.
Потім ще познайомив мене з охоронцем, Романом і двома автослюсарями. Кремезні чоловіки років десь по 35, 40. Один Іван, інший – Андрій. До речі, а навіщо тут стільки автомайстрів? Треба поцікавитися якось.
А тоді до їдальні ввійшла старенька, дрібненька жіночка. На голові благородне сиве волосся, така вся охайна. Але найбільше мене вразила її посмішка. Така тепла, життєрадісна, що хочеться обійняти бабусю і сказати щось приємне. Від неї віяло такою добротою, коли вона заговорила, щирістю. В очах, хоч вже побляклих від старості і обрамлених численними зморшками, сяють іскорки радості, як в дитини. Вона підійшла до мене і по-материнськи ласкаво, промовила: