Розділ 5

  Хто знає, чим би все це закінчилось, якби раптом ситуація не змінилась.

  Все сталося дуже швидко. Ми не встигли зрозуміти, що відбувається. Десь з за того будинку вискочила дуже висока постать. Ввесь в чорному і в капюшоні. Він схопив мого нападника, одним рухом вивільнив мене, потім кількома потужними ударами звалив того на землю. За той час другий бандит вже відпустив Катю і хотів тікати. Та йому не дали. Високий силач в два кроки догнав його, кинув на землю і кілька разів сильно копнув. Той застогнав і залишився так лежати, як і його друг. Тоді наш рятівник швидко зник десь за будинком.

Ми з подругою перелякано озирнулися довкола. Я сказала:

- Біжимо швидко назад, до хлопців. — Катя кивнула і ми швидко побігли назад в бар.

  Класно з’їздили на гонки, нічого не скажеш... І чого я не залишилася вдома?  Руки , в тих місцях, де тримав злочинець, боліли. Серце вистрибувало з грудей. Нас ще довго трясло від пережитого страху. Коли ми розказали хлопцям про те, що з нами сталося, вони були шоковані. Женя побіг подивився на вулиці, але там вже нікого не було. Нарікали, що не треба було нам самим виходити. Та це й так ясно. Та пізно вже. Буде наука на майбутнє. Ми з Катею здивувалися тим, як той незнайомець  швидко впорався з нашими нападниками. То були два добрячі амбали, а  він порозкидав їх, як мішки з сіном. І чому потім зник, не сказавши й слова? Міг би хоч запитати, чи ми цілі, чи маємо, як дістатися додому, або що. Та, як би там не було, він врятував нас, навряд чи ті бандити збиралися пограти з нами в шахи. Хто знає, може,  на ранок наші тіла знайшли б десь під лісом. Мороз іде по шкірі, коли подумаю про це.

   Хотілося б подякувати. Та, мабуть, вже не буде такої можливості. Ми навіть не змогли роздивитися, як слід, його обличчя. Воно було , наче,  прикрите чимось, темне, але в темряві, не дуже щось розбереш. Та й бачили ми його лише мельком і то , більше зі спини.

  Неділю я провела вдома. Остапові сказала, що погано почуваюся і не пішла на концерт. М’яко кажучи, не той настрій, щоб розважатися і розважати Остапа. Натомість, увімкнула собі пісні Тарабарової і зробила зарядку, поприбирала трохи квартиру. Почувалася жахливо. На руках залишилися синці від лап того злочинця. Знову й знову мене морозило від спогадів про вчорашній напад. Я була страшенно сердита на себе за необачність. Необхідно  заспокоїтися.

  Роздумувала, що робити. Під вечір, після розмови з мамою, я прийняла рішення. Почувши, як вона переживає за діда, ще й  на роботі теж проблеми, натякають на скорочення, я не змогла сказати їй про те, що втратила роботу. Ні. Їй і так важко ,а ще я прийду сяду на шию. Бо ж коли ще знайду іншу роботу, не відомо. А за квартиру треба платити, та й жити треба за щось. Заощаджень в мене майже нема. Спробую попрацювати в того господаря. Не знаю, чи це вчорашня пригода, чи щось інше додало мені рішучості, але я вирішила подзвонити завтра в Тернове. Не витримаю, то звільнюся. Може ж не з’їсть мене?

  Довго крутила в руках ту візитку, нарешті насмілилась набрати номер. По ту сторону відповідь. Спокійний, але строгий чоловічий голос. Я сказала, чому дзвоню. Він коротко повідомив, що приїде по мене через 2 години. Уточнив адресу. Наголосив, щоб була готова. Ху-х. Ну все. Тепер дороги назад нема. Або пан, або пропав.

  Я швидко зібралась. Вдягнулась в брюки, просту кремову кофтинку. Волосся зачесала в «кокон», як завжди роблю це для  роботи  на кухні. Щоб довгі локони не заважали і не попали в їжу. Ну, ще деколи заплітаю косу. Теж зручно. Глянула на свої руки, нормально. Короткі акуратні нігті, покриті прозорим лаком. На жаль, моя професія виключає можливість довгих нігтів. А шкода. Не погано було б для самооборони. В чому я переконалася позавчора. Зробила легкий макіяж. Все. Готово. Коли той мужик подзвонив, що вже біля під’їзду, я відразу вийшла. На мене чекав той клієнт з ресторану,  Максим Ремінь, високий спортивний чоловік років 45,  одягнений у все темне. Обличчя з правильними рисами не виражало, здається, жодної емоції. Ввесь такий зосереджений, по-військовому строгий. Сухо привітався, оцінив мене байдужим поглядом і відкрив мені двері чорного джипа  Мітсубісі. Я сіла в машину. Страх чим раз більше проймав все моє тіло.

  Поки ми мовчки  їхали, щоб відволіктися я подумки намагалась підготуватися до співбесіди. Вона ж буде, думаю. Як інакше? Згадалося,  як я вперше прийшла в той ресторан. Тоді Петрович зі всією строгістю засипав мене питаннями по теорії приготування їжі. А потім дав тиждень, щоб показати навички на практиці. Лише після цього оформив на роботу. Цікаво, як буде тут?

   Ми під’їхали до високої брами, яка відкрилась перед нами, коли водій натиснув кнопку на пульті.

  Як тільки мені відкрили двері, щоб вийти з авто, біля мене раптом з’явилися два величезні пси. Такі  волохаті  і дужі, як ведмеді. Один геть чорний, інший темно - коричневий. Сказати, що я  злякалася, це нічого не сказати. Серце мало не розірвалося. Колись в дитинстві мене вкусив великий собака, з тих пір в мене з ними дуже напружені стосунки. Я закричала не голосно,  спробувала сховатися назад в машину. Та Ремінь відразу скомандував собакам:

- Юнайт, Браун, сидіти! — пси відразу слухняно посідали збоку. Виляють пишними хвостами. Яке щастя! Я жива... Побачивши мій страх, Макс сказав: