Розділ 4

  Петрович сидить в кріслі за своїм письмовим столом. Дивиться десь перед себе, задумався. Побачивши, що я увійшла, підняв очі, зітхнув втомлено. Очевидно, що його гнів трохи втих. Мене це  заспокоїло і я взялася пояснювати справу.

- Петровичу, послухайте, мені дуже шкода, що так вийшло. Мені Оксана сказала, що ви мене кличете. Пообіцяла, що витягне м’ясо. А потім навмисне не вийняла. Вона...

- Досить!  Можеш не продовжувати. — строго обірвав мене шеф. — в нас тут не дитячий садок. Ваші особисті конфлікти не можуть впливати на роботу. Я не збираюся це терпіти. Що наступного разу? Посваритесь за кавалера і насиплете в їжу послаблюючого?  А я маю потім червоніти перед гостями?

- Ні, обіцяю, це більше не повториться. Ви ж знаєте, я дуже стараюся...

- Помовч! Слухай мене: ти тут більше не працюєш. — як грім з ясного неба , прочеканив кожне слово. Я не повірила своїм вухам. Ні... — З понеділка ти ідеш працювати до Ніколаса Фореста в Тернове.

- Ні, будь ласка... Я не можу... — я, ледь не плачучи, почала просити шефа, — прошу, не звільняйте мене, я не зможу там працювати, я...

- Що ти? Ти ще дякую мені скажеш. От побачиш. — каже твердо Петрович. Геть здурів? Відправляє мене до чудовиська і чекає за це подяки? Ну, супер! — Не треба боятися. Робота там не важка. Є досвідчений кухар, ти будеш тільки помагати. Зарплата більша. Все буде нормально. Звикнеш. — заспокоїв мене шеф. Та від того я не перестала тремтіти. Чомусь все тіло морозило, наче я не в теплому кабінеті, а на вулиці серед зими. Що робити? В голові, як хоровод, пролітали страшні картини. Раптом згадала все, що чула про того господаря з Тернового. І про те, який він злий, і страшний. Про шерсть, кігті, зуби. Ще колись хтось казав, що там, як у в’язниці — без дозволу не зайти, не вийти. Що він цілодобово слідкує за своїми підлеглими, від нього не можливо щось приховати. Все, що чула, правда це, чи ні, не додавало радості.

-  Будь ласка, не звільняйте мене. — я крізь сльози зробила останню  спробу вмовити шеф - кухаря не виганяти мене з улюбленої роботи. Та він залишився невблаганним.

- Софія, не плач. Так буде краще. Прийдеш потім за трудовою книжкою. А зараз... Бувай здорова. — я в розпачі змахнула сльози і вже повернулась до дверей, щоб вийти. Тоді шеф сказав:

- О, мало не забув. Візьми! — я обернулася, він протягнув мені своєю великою рукою візитку. — подзвониш по цьому номеру. Там тобі все  скажуть про нову роботу. Успіхів. — я  взяла карточку, глухо подякувала і вийшла.

  Вечір. Сиджу вдома на кухні. В намаганні заспокоїти нерви з’їла 2 шоколадки з мигдалем і випила вже не знаю скільки  капучіно. Та, окрім нудоти, нічого не досягла. Може подзвонити до мами, поплакатися? Ні, це не поможе. Вона зараз почне побиватися, панікувати. Ні. Не звикла я що разу ділитися з мамою своїми переживаннями. Вона завжди багато працювала , щоб забезпечити нас обох і не мала часу й сил , щоб довго зі мною розмовляти. Хіба що  іноді.

  Пішла в ванну. Набрала собі повно води, накапала ефірної олії з лаванди. Ввімкнула пісні Джорджа Бенсона. Лежу. Як класно... От, що мені  було потрібно. А не шоколад. Треба з цим щось робити. Бо, як продовжу кожну неприємність зажерати котлетами і шоколадками, то скоро в двері не влізу. Все. З завтрашнього дня переходжу на здорове харчування. Стоп! Яке харчування? Я ж тепер безробітна. Доведеться повертатися до мами і їсти її каші і супи. В неї рідко буває щось інше. Це пішло б на користь фігурі. Але... Ні. Не хочу. А яка альтернатива? Робота в чудовиська? Ну... Можна ж  іще десь пошукати роботу. Знайду. Тільки, коли це буде? І яку знайду? Чи зможу платити за квартиру? Може спробувати попрацювати в Терновому? Бабуся не раз казала, що не варто вірити всьому, що люди кажуть. Часто це плітки, які геть нічого не мають спільного з реальністю. Може і тут так. Може той багатий чоловік поконфліктував з одним, другим, а вони, як помсту, наробили йому такої слави. Все може бути... Чи це я так намагаюсь заспокоїти себе, бо там спокуслива зарплата? Мої роздуми перебив телефонний дзвінок. І кому там не спиться о такій порі? Катя Сопілка.

- Слухаю. — ліниво відповідаю. Так розслабилась в ванні.

- Привіт, жертва! Ти, як там? Що робиш?

- Лежу...

- Ага. Лежиш і поїдаєш цукерки з горя. Вгадала? — яка здогадлива..

- Ні. Лежу в ванні. Так класно...

- О-о-о. Супер. Я чого дзвоню? Хотіла сказати, що мені дуже шкода, що в тебе  так вийшло з роботою. Мені буде дуже не вистачати тебе. Я до останнього не вірила, що таке могло статися. За якусь одну дурницю... Петрович явно перегнув. А та коза... Я їй влаштую. Не сумнівайся. — я посміхнулась сама собі.

- Дякую, Кать. А мені, як шкода... Не уявляєш...

- Слухай, ти про гонки не забула?

- Які гонки, Кать? Я іду спати.

- Нічого подібного. Ми зараз приїдемо по тебе. Збирайся. — вона мене замордує. Ну чому я вічно ведусь на її ідеї?

- Катерина! Мий ноги і лягай спати! — так бабуся нам казала в дитинстві.

- Збирайся, кажу!

- Я іду спати, Сопілка! — я  вимкнула виклик.

  Через півгодини, коли я вже була в ліжку і майже заснула, дзвінок в двері. Не може бути. Вона – таки приперлась. Відкриваю.