Розділ 3

  Субота. В ресторані справжній переполох. На 17 годину в нас ювілей. Якась модна леді замовила собі свято. Купа вишуканих  гостей, а таким, як правило, не легко догодити. Хоча, взагалі - то, в нас більшість таких. Але, коли ресторан замовляють для якогось свята, то особливо важко. Треба швидко і якісно зробити великий обсяг страв. Гості , переважно, напиваються більше, ніж звичайно.

    На кухні все кипить, шкварчить. Напруга зашкалює. Шеф на всіх покрикує. Якоюсь мірою можна його зрозуміти. На ньому велика відповідальність. В разі чого, всі претензії до нього. Мені сьогодні доручили важливе завдання — телятина з курагою. Це одна з наших фірмових страв, гості її завжди чекають з нетерпінням. Тому шеф сто разів мені нагадував, щоб не підвела, пильнувала. Це ніжне м’ясо важливо не пересушити. Я дуже старалась. Хвилювалась, як перший раз. Коли, нарешті, все готово, поставила перше деко в духовку, мене покликав Остап.

- Що таке? В мене робота горить! — питаю його напружено, коли ми вийшли в службовий коридор.

- Сонечко, я вже все розпланував — підемо завтра на концерт, а потім, ще покажу тобі одне дуже класне місце. Тобі сподобається! — з ентузіазмом розказує хлопець.

- Знайшов час! Остапе, ніколи зараз про це. Як щось не допильную,  шеф мене подасть на тарілці дрібними шматочками , замість тої телятини. — я обернулася і побачила, що нас слухає Оксана. І коли вона тут взялася, хто зна? Я її не бачила перед тим. Вона скривилась, глянула на мене, як на злодійку. Я швидко повернулася на кухню.

 Заглянула в духовку, все нормально. Ще 5 хвилин і витягну. Я відійшла до іншої роботи. За кілька хвилин підходить Оксана.

- Софіє, тебе шеф кликав. Він в кабінеті, мабуть, або на вулиці.

- Я не можу зараз відходити, скоро діставати м’ясо з духовки.

- Ти не переживай, я нагляну. Витягну, якщо треба. — запевнила мене напарниця. Я вагалась, але, пішла - таки. А раптом шеф розсердиться, що я його не послухала? Петрович, сьогодні і так на грані.

  Приходжу в кабінет, стукаю. Тихо. Пробую, зачинено. Дивно. Вийшла на вулицю не видно ніде Петровича. Повертаюся в середину, тут Іра підходить, наша офіціантка. Скривилась, мало не плаче. Тримається за руку.

- Що сталося? — питаю.

- Так вдарилась, що не можу витримати, Ай! Як болить! Рука затерпла... Не можу ворухнути. Поможи... — скиглить, стогне дівчина. Цього ще тільки бракувало.

- Слухай, я навіть не знаю, що робити. Може льоду прикласти? — раптом з голови вивітрилися всі знання про першу допомогу, які вчила в школі і в училищі.

- Давай... — стогне Іра. Я повела її в кладову з морозилками, дала льоду. Пробула з нею трошки. Вона трохи заспокоїлась. Тут мене, як струмом вдарило. М’ясо! Побігла на кухню.

  Приходжу, наштовхуюся на Петровича. По виразу  його обличчя відразу бачу — мені кінець. Підходжу до духовки, бачу моя телятина стоїть вже на столі. Явно пересушена, аж почала місцями пригорати. Ні!... Не може бути... А де ж Ксюха? Дивлюся — та, як ні в чому не бувало, стоїть собі, нарізає салат. Не встигла я й слова сказати, як Петрович накинувся сичати на мене:

- Софіє, де тебе носить? Ти подивися, що сталося з телятиною! Я ж тебе просив пильнувати! Та що ж це таке, ні на кого не можна покладатися! Йолопи! Що я тепер маю робити!? Подати оці сухарі людям? Чи сама на тацю сядеш!? Не чекав від тебе такого! — кричав так, що, мабуть, в залі було чути. Всі перелякано дивилися на нього і на мене. Я мовчки слухала, на очі наверталися сльози. Нарешті, випустивши пар, шеф сказав спокійніше:

- А зараз давай миттю роби другу порцію телятини. Ту деку я вже поставив в духовку. І щоб все було ідеально, бо шкіру з тебе спущу і зроблю холодець! — просичав мені під вухо.

- Після роботи поговоримо. — добавив металевим голосом і відвернувся.

- Так, всі за діло! Чого вуха порозвішували? Мало роботи? За 15 хвилин подаємо грибну юшку. Працюємо! — працівники мовчки взялися за обов’язки, повісивши носи. Кожному ясно, що на моєму місці міг би бути він.

  Я ще мить простояла, як заморожена. Тоді отямилась, перевірила м’ясо в духовці і швидко взялася готувати другу партію замість зіпсованого. Добре, що телятини в холодильнику ще було достатньо. Тільки, от таким, як в ідеалі воно вже не буде, бо нема часу маринувати.

   Я ледве витримала той день до вечора. Здавалося, він ніколи не закінчиться. Всі на нервах, шеф гарчить. Я - таки спекла те м’ясо. Вийшло нормально. Тільки це вже нікого не хвилювало. Чекала розмови з шефом, як смертного вироку. А Оксана, як ні в чому не бувало, весела, дивлюся. Вже перед закриттям, я пішла за чимось в кладову. Бачу в коридорі Остап, а біля нього Ксюха «виляє хвостом». Мене, як вдарив хтось. Все ясно. Згадалися слова Каті про те, щоб нікому не казати про Остапа. Я не витримала. Підходжу до них і кажу різко:

- Оксана, як ти могла? А ти? Ти з нею заодно? — питаю Остапа. Той розгублено дивиться, а Ксюха спробувала зробити вигляд, що не знає, про що я.

- Сонь, ти про що? Що я зробила?

- Ти знаєш, що зробила. Ти навмисне витягнута мене з кухні, щоб я не догледіла м’ясо. Ти ж сказала, що мене шеф кличе і ти витягнеш телятину з духовки. І що? Не кликав він мене. Ти безсовісна брехуха! А Ірку теж ти намовила? Заздриш? — та пробувала оправдатися, заперечувала. Але і сліпому ясно, що то був план, як мені нашкодити. Як я повелася на це ? От же...  Остап злісно глянув на Ксюху: