Розділ 2

  Найбільше відвідувачів у нас в обід і ввечері. А між тими періодами можна хвильку відпочити. Я вискочила на вулицю через чорний хід, щоб подихати хоч трохи. На кухні жара, голова вже паморочиться. Бачила б мене зараз мама, дісталося б мені на горіхи. Завжди нагадує, щоб не виходити на холод, коли спітніла і розігріта. Але, хто ж то слухає...

- Привіт, Сонечко! — до мене підходить Остап. Наш менеджер з постачання і по сумісництву сердечний біль всіх дівчат, що тут працюють. Високий, спортивний, демонструє мені свою посмішку, як з реклами зубної пасти.

- Привіт.

- Ти що тут робиш?

- Дихаю. Що там в залі? Не прийшло більше замовлень? Бо мене шеф з’їсть, якщо багато людей, а я вийшла.

- Ні, не бійся. Штиль. Перед бурею.

- Ясно. Потішив.

- А хочеш, ще більше потішу? Ходи зі мною в неділю на концерт Тарабарової. Я знаю, ти її любиш. — ого! Він запам’ятав? Як мило. Тільки, чомусь не дуже я хочу з ним щось починати. І стати наступною в його колекції розбитих сердець.

- Остапе, дякую. Приємно, що ти запам’ятав. Але... Тільки концерт, як друзі... Влаштовує? — хочеться все - таки піти. Хлопець розгубився на мить, а тоді видав:

- А чому тільки друзі? Я тобі зовсім не подобаюсь?

- Ще не вирішила,— засміялася. Не варто підігрівати його і без того надмірну  самооцінку. Він з викликом наблизився майже впритул до мене.

- Ах ти ж яка... Зараз я тобі поможу вирішити! — різко притягнув мене за талію до себе і поцілував в губи. Я з несподіванки геть отетеріла. Відштовхнула його.

- Ти, що робиш? Слухай, не перестарайся! Думаєш, тобі все можна за гарну посмішку?

- А хіба, ні? — зухвало посміхається. От павич! Це ж треба так себе любити.

- Ні! Зі мною, ні! Як хочеш, піду з тобою, як друг, але на більше не розраховуй. — Остап трохи спокійніше промовив:

- Ну, Сонечко, не будь така строга. Он Ксюха пішла б зі мною, не вагаючись. — мене це зачепило.

- То і йди з нею. Чого ти?

- Соня, ну перестань...

- Я йду працювати, нема часу. — я пішла в середину.

 Ближче до вечора Катя прийшла до мене на кухню і щось шепче, поки я закладаю посуд в посудомийку.

- Що? Не почула? Шумно тут.

- Питаю, чи підеш зі мною сьогодні на танці? — вона вже не перший місяць ходить на уроки східного танцю. І кілька разів мене затягувала.

- Ні, ти що? Не хочу. Так пізно... Я вже не буду мати сили.

- Ну й що? Трошки, хоч півгодини потанцюємо. Мені самій не так цікаво. Ну будь ласка... — благально каже.

- Я подумаю.

- Дякую, ти супер. Я знала, що ти справжній друг!

- Я ж іще не погодилась....

- Пі – де – мо - о. — проспівала радісно і побігла до роботи. Ну от, що з нею робити?

Під кінець роботи я вже хотіла тільки спати. Катя не здавалась:

- Ну пішли, буде весело!

- Кать, я вже ледь дихаю...

- Знаю. Але ти мусиш піти.

- Чому це?

- Слухай, Сонь, я не хочу тебе образити, але... Ти себе в дзеркалі бачила? Ти прийшла сюди працювати з супер фігурою. А тепер, що? — я розгублено оглянула себе. Ну так, набрала добряче...

- Кать, ну що я  зроблю? Така робота  дурна... Ввесь день товчешся, їв не їв, а ввечері приходжу додому — голодна, як вовк. І дарма, що на кухні працюю. Напихаюся на ніч. Та ще й нерви... Солодкого хочеться.

- Знаю, не легко. Тому я тобі й кажу, треба трохи покрутити попою, жирок розтрясти. Пішли! — от нахаба, не відчепиться. Вона б мене, певно, і геть непритомну змусила танцювати. Така вже вона є. Як вогонь. Сама горить і всіх довкола запалює. Постійно якісь нові ідеї, заняття. Хлопці штабелями.Та, зрештою, подруга права. Останнім часом я занедбала свою фігуру.

- Добре, йдемо. — кажу рішуче. — Катя підстрибнула з радості. Побігла збиратися. Ми відпросилися трошки раніше і пішли.

    В групі, де займається Катя всього кілька дівчат приходять так пізно. Мабуть, теж десь працюють. Ми почали перевдягатися. Подруга принесла мені костюм — коротенький топ розшитий яскравими паєтками, якусь подобу спідниці, а на ділі це шматки тоненької тканини позшивані так, що при рухах повністю розлітаються і відкривають ноги. А ще широкий пояс з різними блискучими залізячками, що звисають  як краплі дощу. Одягнувши все це, почуваєшся зовсім іншою людиною. Ніби якась східна красуня, наложниця падишаха. Я глянула на себе в дзеркало — так, треба худнути. А загалом... Навіть непогано. Тільки скинути з 10 кг. В мене воно якось так рівномірно по тілу розподіляється, що і при 68 кг замість недавніх 57, виглядаю не так вже й зле.

 Катя підійшла до мене і каже:

- Так, добре. Тільки волосся ще розпусти.

- Та, не хочу, хіба нас хтось бачить?

- Ти не розумієш! Не можна постійно ховати свій головний козир. На роботі, ясно, що мусиш. Але тут... Розпусти, в тебе ж такі розкішні локони... В танці буде дуже ефектно виглядати. — я погодилась. Розчесала мокрими руками своє світле кучеряве волосся довжиною до середини спини.