Розділ 1

− Знаєш, вчора знову приходив той мужик, що працює в  чудовиська. Я чув, як Петрович обіцяв йому знайти помічника кухаря, — розказує таємничим голосом  наш молодий офіціант Ромка.

−  Може котрась з вас хоче, га, дівчата? — сміється до нас з Катею.

−  Сам іди, як такий сміливий! — відрубала Катя.

− А, що? Може й піду. Кажуть, там класна зарплата... — роздумує вголос Рома, — От тільки... Про нього всяке таке розказують... Може він канібал? Я чув, що в нього гострі зуби і густа шерсть по всьому тілу.

− Та ну тебе! — кажу, — Дурниці. Такого не буває.  Казки бабські розказуєш. Бо тебе і так не візьмуть, в тебе недостатньо навичок. Ти вмієш подавати, а не готувати їжу.

− А тебе, Сонечко, взяли б... — сміється хлопець. — І не казки то, я чув від одного чувака, який там раніше автослюсарем працював. Він на свої очі бачив. Каже, що реально страшний той господар. І злий, як сам дідько.

−  Та ну тебе! Лякаєш нас тут. Іди краще до роботи! — не витримала моя подруга Катя. Вона в нашому ресторані офіціанткою працює. Частенько підганяє напарника, бо тому тільки дай потріпати язиком. Тільки директор десь відійде, як наш Рома вже в якомусь куті  офіціанточці  макарон на вуха вішає, або просто обіймає. А робота почекає.

  Ми порозходилися до праці. Я на кухню, вони в зал, до гостей. Не можна довго відпочивати, бо, як Петрович, наш шеф-кухар побачить,  лихо буде. Він в нас справжній завідувач пекла, як його називають позаочі. Часто сердитий і вимогливий. Хоче, щоб гості були задоволені і власник ресторану. А працівники потерплять.

  На кухні, як завжди, кипить робота. Я взялася швидко помагати напарниці зі стейками, отримали велике замовлення. Все треба робити швидко і добре. Та, по правді, думки мої раз-у-раз поверталися до розповіді Роми. Ну-й-ну... Я не вірю, звичайно, в ці побрехеньки про чудовисько, але, щось там  таки є. Той чоловік живе дуже замкнуто, мало хто його бачив. Розказують про нього таке, що волосся стає дибом. Мусить бути якась причина. Може й справді страшний?  

   Але... Який вже він мав би бути, щоб аж так ховатися? З рогами, чи що? Максим Ремінь, його працівник, про якого згадував Рома, наш постійний клієнт. Досить такий нормальний чоловік. Тільки дуже стриманий, по військовому строгий. Часто заходить і деколи з іншими чоловіками. Кажуть, вони якісь друзі власника ресторану. А тепер ось шукає помічника кухаря. Як би там не було, я туди не хочу. Хоч і зарплата була б в 3 рази більша, ніж тут. Вже майже рік, відколи тут працюю, слухаю різні страшилки про того багатія. Хай туди йде, хто хоче, тільки не я.

− Софіє! Йди сюди на хвилинку, — кличе мене Петрович, коли ми вже майже закінчили роботу. Витираю руки і підходжу до шефа. Страшнувато. Коли він кличе в кабінет, то в чомусь, певно, провинилася.

− Є розмова, дівчино, —  завів мене в свій кабінет і зачинив двері. — Хочеш більше заробляти? — що за питання? А хто ж не хоче?

− Так, а що, буде премія за старанність? — питаю несміливо.

− Ні! Премії не буде, — відрізав. Поправив ковпак на сивій голові і продовжив:

 − А от... Є одна пропозиція. Помічник шеф-кухаря в одному маєтку. Роботи там небагато. Годувати всього близько 10 людей. Проживання, харчування за кошт господаря. І зарплата, ого-го. Тут ти і за 2 місяці стільки не заробиш, — чи не про маєток чудовиська він каже? О, ні...

−  А де ця робота? Не в Терновому, часом? — питаю.

− Так. Ти вже чула? От і добре. Я тебе рекомендував, можеш не дякувати. З першої пенсії віддячиш, — ще й жартує.  А мені не до сміху. Це ж село, де живе той... Я ковтнула слину, розкрила рот, не можу й слова вимовити. Він, що, вже все вирішив? А моя думка не цікавить?

− Але я не хочу... Не те, щоб мені не потрібна більша зарплата... Але... Я вже тут звикла. А там, хто знає, чи впораюсь... — говорю, що перше прийшло в голову. Не казати ж, що я боюся чудовиська.

− Не починай! Це не дитячі ігри. Я тобі серйозну справу пропоную.  А ти... Не знаю... Маєш 2 дні на роздуми. Не більше. В середу мені скажеш. А це тобі, щоб краще думалося, — проказав строго шеф і дав мені папір з написаними умовами праці. Я взяла, заховала в кишеню фартуха. Подякувала і пішла наводити порядок. Заклад вже зачинився. Можна прибрати і, нарешті, йти додому відпочити. Ноги вже не носять.

   Приповзла додому. Інакше це не назвеш. За цілий день на роботі ноги так  втомлюються, що не йду, а ледве лізу. Добре, що живу близько, бо о цій порі їхати вже нема чим. Зачиняється ресторан о 22:00, а ще поки прибрати все, виходить геть пізно. Я навмисне знайшла квартиру, коли туди влаштувалася, яка, хоч маленька, зате близько до ресторану. Від мами було далеко. Вона була проти, щоб я йшла жити окремо, боялася, але мені дуже хотілося спробувати. Чомусь, свобода дуже мене приваблює. Хоча, мама в мене хороша, ніколи не тисне, але... Сама є сама. Це був такий собі тест, чи зможу я подбати про себе. Поки що, нормально. Якщо не враховувати, що виснажуюся на тій роботі, як кінь. Але це, нестрашно.

   Нагріла собі котлети, нарізала салат, хліб. Сиджу наминаю перед ноутбуком. Улюблений «Мастер Шеф» дивлюся. З часом ловлю себе на думці, що вже не розумію, що і до чого. Думками десь далеко. В тому загадковому маєтку в селі Тернове. Ні. Так не піде. Треба йти спати. Понеділок і вівторок в мене вихідні, подумаю на свіжу голову.

   Відіспалася до 9-ї ранку. Як нормальна людина, сиджу п’ю каву, їм омлет. Як же чудово коли не треба нікуди поспішати, на ходу ковтати їжу, як це в нас на роботі часто буває.  Дзвонить мама.