Розділ 15

  Вранці за сніданком я переконалася, що не все так просто з зовнішністю Ніка. Недовго його шкіра була гарною. Зараз обличчя і шия вкрилися рясними червоними прищами, волосся починає пробиватися знову. Ну... Тепер не знаю, що робити. Наречений, бідолаха, ніяково дивиться на мене, так йому прикро бачити моє розчарування. Хоча, я не сильно засмутилася. Все ж,  подразнення далеко не таке страшне, як після гоління і це вселяє надію. Перед приходом гостей я трохи «зашпаклювала» нареченого тональним кремом. Вийшло навіть непогано. Почервоніння майже не видно. Який же він в мене гарний! Я, наче,  наново закохуюсь. Так йому і сказала, чим змусила повністю почервоніти і дуже потішила. Кисті рук теж звільнила від волосся за допомогою того ж крему. Поки що, почервоніння не видно. Мабуть, там шкіра менш чутлива. Нік вдягнув гольф під шию, з довгим рукавом. Ну, от. Супер. Красень. Нічим не схожий на чудовисько. Хоч він і раніше не був схожий. Тепер я так думаю. А раніше... Не хочу згадувати, ким я його бачила колись    .

  Сімейна зустріч вдалася. Всі мило балакали, особливо заприязнилися бабусі. Наче, все життя були подругами. Радісно спостерігали за нами, розмовляли. Думаю, будуть і на майбутнє контактувати. Їм обом бракує приємного товариства.

  Мама з Максом виглядали, як сім’я. Так мило дивляться одне на одного, спокійно розмовляють. Хоча, Максим, як завжди, стриманий,  не втручався в сімейні справи, але я дуже рада, що він з нами. І, сподіваюся, що колись стане моїм вітчимом. Від самої його присутності стає спокійніше. Здається, такий чоловік зможе захистити від всіх бід. Таке враження, що це Нік, тільки через років 10, 15. Більш врівноважений і спокійний.

  Катя  з інтересом розглядала мого нареченого. Потім, коли ми вийшли на коридор, шепнула мені:

- А, він милий... Хоч трохи незвичний, але... Рада за тебе. Повірити не можу, що такого чоловіка називають таким страшним словом. — я посміхнулась.

- Дякую. Так, ми з ним трошки відкоригували зовнішність, тепер значно краще. А з часом, Нік спробує вилікуватися, якщо вдасться. Але, як би не було, для мене він найкращий, хоч  би як виглядав.

- Я рада. Мабуть, він справді дуже хороший, раз ти так його любиш. - сказала подруга.

   Трохи пізніше йду з кухні до вітальні, чую під сходами, наче, хтось схлипує. Заглянула — Марія сидить і плаче тихо. Витирає сльози руками, побачила мене, відвернулась.

- Що сталося? — питаю.

- Та... Нічого.

- Маріє, прошу, скажи. Можу я якось помогти тобі? — питаю присівши біля неї.

- Ні. Це... Особисте, ніхто мені не поможе... — ще гірше розплакалась. Широкі плечі жінки стрясаються від глухого ридання. Обличчя опухло, почервоніло. Мені стало дуже шкода її. Погладила по руці, кажу:

- Марічко... Мені так жаль. Все владнається, не плач. — жінка сердито хмикнула, буркнула до мене:

- Залиш мене, я впораюсь. Мені не потрібна твоя допомога. — ну, що ж... Ні, то ні. Кажу:

- Тоді я піду. Якщо буде треба, скажи. Якщо я можу помогти, не вагайся. Кажи мені, добре?

- Угу. — відповіла покоївка. Я пішла до гостей. Намагалася не думати про Марію, але, якось, неприємно. Ми святкуємо, а в неї якась, певно, біда. Шкода, що не хоче поділитися зі мною. Завжди, як розкажеш комусь, стає легше. Але ж, насильно не буду лізти в душу. Я вирішила потім поговорити про це з Любою, чи Віктором. Вияснилося, що в Марії проблеми зі здоров"ям, так Люба мені потім сказала. Я хотіла помогти їй, пропонувала грошей, але жінка відмовилася.

  Нік ввесь вечір почувався дуже ніяково. Вже багато років не був в такій великій компанії. Більше мовчав. Налягав на страви, або просто спостерігав за всіма, тримаючи мене за руку.

  Том, на відміну від свого брата, не знає, що таке почуватися незручно. Взявся розважати мою подругу Катю. Вона ж дівчина гарна, щебетушка, саме в його стилі. Як я зрозуміла, він поціновувач струнких веселих дівчат. Та, як не старався, Катя не погодилася їхати з ним в клуб. Яке розчарування. Хлопець намагався це приховати, та я помітила, як на хвилю в нього перекосилося обличчя після грайливої, але категоричної відповіді подруги. Потім перевів погляд на мене, скептично крутнув головою. Мовляв, обидві однакові, щоб вас. Я мала не обережність скорчити йому насмішкувату гримасу. Хай знає. Думав, що всі українські дівчата так швидко купуються на шарм заморського денді. А, ні. Не всі. Почастіше б таких обламувати. Може й навчився б розуму колись. Тільки ж я забула, що в мого нареченого, наче, 100 очей і він все «січе», як справжній шпигун. Кинув мені строгий запитальний погляд, стиснув мою руку. Я аж почервоніла. Шепчу:

- Що таке?

- Це ти мені скажи, що означає ця ваша розмова без слів з моїм братом. — сичить мені на вухо.

- Потім поясню, нічого такого... — кажу  упівголоса.

- Поясниш, не сумнівайся, я це так не залишу. — ну, от. До чого ця серйозність? Я  ж тільки... Ех... Вміє він зробити проблему на рівному місці. Чи звикну я до цього, коли – небуть?

   Далі я намагалася взагалі не дивитися на Тома. Від гріха подалі. Бо ж не відомо, що ще побачить в моїх гримасах його запальний брат. Згадала, яку розмову братів колись підслухала, мабуть, Нік теж її пам’ятає, тому й неспокійний, коли Том близько біля мене.

На прощання мій брат Андрій сказав мені, обнявши: