Розділ 13

  Вранці нам довелося поїхати в поліцію. Слідчий подзвонив, що треба ще уточнити деякі деталі. Після романтичного вечора, який ми з Ніком провели вчора разом, настрій був геть не підхожий для того, щоб знову думати про викрадення.

  Я дуже хвилювалась, знову, ніби, пережила те страхіття в підвалі. Поліцейські випитували різні подробиці про викрадачів, про Катю Сопілку, про нас з Ніком. Це все було дуже неприємно. В кабінет посходилися кілька службовців, наче, навмисне, щоб поґапитися на мого нареченого. Нік страшенно нервував, бачила, що ледве стримується, щоб не забратися звідти, гримнувши дверима.

  Вияснилося, що в мене в крові знайшли якісь психотропні ліки з заспокійливою дією. Наш «старий друг» Остап зізнався в злочині і здав своїх спільників. Всім трьом світять солідні терміни за ґратами. Мабуть, вирішив, що там в нього більше шансів вижити, ніж на волі.

  Нарешті ми вийшли з відділку. Почувалися, як витиснені лимони. Настрій паршивий. Мене всю аж сіпало. Не знаю від чого більше, від спогадів про той сирий підвал, чи від того, як всі довкола дивляться на мого нареченого. Ми якнайшвидше посідали в машину і поїхали звідти.

  Я мовчала. В голові роєм вилися різні думки. Дуже захотілося швидше спробувати щось зробити з обличчям Ніка, щоб він міг нормально вийти між люди, не привертати стільки небажаної уваги. Може, спробувати на ньому мій крем для депіляції? Чи теж буде таке страшенне подразнення? Хтозна?  Поки не спробуємо, не дізнаємось. Як же сказати це Нікові?

  Найгірше те, що його волосся на обличчі досить швидко відростає. Від вчора вже помітно виросло. Виходить, що треба, як мінімум кілька разів на тиждень щось з ним робити. А, може, ми б якось призвичаїлися, видаляти небажаний заріст тільки тоді, коли десь треба йти між люди? Щоб не мучитися з ним так часто. Побачимо. Тепер мій наречений, думаю, послухається мене, дозволить провести  над ним  експерименти. Мусить.

Нік теж мовчав майже всю дорогу. Потім спитав турботливо:

- Як ти, дорогенька?

- Важко...

- Сподіваюся, нас не скоро знову викличуть в поліцію. - сказав, погладивши мою руку.

- Ага... — вже думала почати розмову про депіляції, та подзвонила мама. Спитала, як справи, коли познайомлю з Ніком. Я глянула запитально на свого нареченого. Сказала мамі, що зараз передзвоню  і перервала виклик.

- Ніку... Треба якось сказати мамі, що ми вирішили одружитися...

- І? Що ти маєш на увазі? Боїшся?

- Не те, щоб... Вона не здивується рішенням, просто подумала... Може заодно вас познайомити? — чоловік криво посміхнувся. Крутнув головою.

- Ти вирішила остаточно ускладнити мій день? Мало поліції? Але... Як хочеш... Це і так неминуче. Тому, чим швидше, тим ліпше. Хай звикає до майбутнього зятя. — підморгнув мені. Я посміхнулась.

- Золотко, якщо не хочеш, не мусимо зараз.

- Чому? Їдьмо, якщо вона вдома сьогодні. — сказав спокійно. Я навіть трохи здивувалася, звідки така готовність. Думала, буде ще довго шукати відмовки, щоб відтягнути цю нелегку зустріч. Та, схоже, мій хлопець вирішив одним махом покінчити зі всіма серйозними задачами — пропозиція, знайомство з мамою, весілля. І правильно. Чого довго налаштовуватись? Це, як перед іспитом. Чим довше стоїш під дверима, тим більше боїшся. А так, склав і вже полегшало.

  Через дві години ми вже були в квартирі моєї мами. Купили їм з бабусею гостинців, по букету квітів. Мама явно дуже хвилювалась, як і я. А мій наречений... Фантастика. Зміг приховати свою паніку так, що мав майже спокійний вигляд. Це вже потім, коли поверталися в Тернове, зізнався, що страшенно боявся.

  Реакцію моїх мами і бабусі можна описати, як дуже стриману, привітну. Обидві схвильовано посміхалися, запросили нас в вітальню. Мило побалакали. Я сказала, що ми з Ніком вирішили одружитися. Мама з бабусею загадково переглянулись, посміхнулися. Тоді привітали нас. Я згадала, як мама казала про свої підозри, що Нік не буде довго чекати, захоче невдовзі одружитися. Звідки  вона це знала? От же ж. Просто диву даюся. Моя рідненька лише зі слів змогла так добре зрозуміти характер  мого нареченого. Вона ж іще зовсім з ним не спілкувалася. Видно, Макс багато розказував. Мама запитала Ніка, неспокійно зминаючи рушничок в руках:

- Ніколасе, може розповіси більше про те, як ти уявляєш ваше майбутнє з Софією? Ти хочеш, щоб вона і далі працювала на кухні, як до цього? — він задумався хвильку. Покручував чашку кави двома руками. Потім підняв погляд на маму.

- Це, як вона захоче. Якщо чесно, я б хотів, щоб вона зовсім не працювала.

- Он, як? — питаю нареченого. — І чим же я буду займатися?

- Дорогенька, впевнений, ти знайдеш собі якесь творче затяття.

- Ніколасе, але ж, ти не будеш категорично проти, щоб Соня працювала, якщо  захоче, наприклад, в якомусь ресторані? — поцікавилася мама. Він подумав хвильку, каже:

- Мені б не хотілося, щоб вона так мучилася. Пам’ятаю, як втомлювалась в тому ресторані, цілими днями на ногах, це ж нелегко... Та й зараз... Але, якщо їй дуже захочеться... — мама посміхнулась, каже бабусі:

- Ото турботливий зять нам дістався. — бабуся погодилася. А я кажу:

- Ніку... Дякую, але...  Я ж, все одно,  не зможу байдикувати цілими днями.