Розділ 12

- Ніколасе, я прошу тебе звернутися до лікарів. Пройшло багато часу з тих пір, як ти лікувався, можливо, тепер все буде по – іншому. Знаю, це дуже неприємно, жахливо для тебе, але я наполягаю. Тоді я зможу спокійно вийти заміж за тебе і впевненіше дивитися в майбутнє.  — очі чоловіка вивчали мене, він сильно засмутився. Опустив голову. Я погладила його руки. Чекала, що відповість. Мені так сильно хотілося, щоб він погодився. Не лише заради мене, а ,перш за все, заради себе і спільного щастя. Мій хлопець подивився на мене з болем, промовив:

- Софіє, чому ти ставиш  таку умову? Ти ж казала, що любиш мене такого, який я є. Що тепер? Ти не  будеш зі мною, якщо я не вилікуюсь? Тоді для чого всі ці слова про кохання? Ти ж знаєш, я намагався. Не уявляєш, скільки всього я перетерпів, ти хочеш, щоб я знову почав спочатку, а потім місяцями виходив з відчаю через поразку? — я стиснула його пальці, потім ніжно зняла рукавиці, поцілувала його руки. Чоловік розгублено дивився, чекав, що я скажу.

- Ніку, дорогенький, мій хороший, послухай. Я буду з тобою, чи вилікуєшся ти, чи ні. Я кохаю тебе такого, не важливо — волохатий, чи лисий. Ти дуже дорогий для мене. Але я прошу тебе спробувати вилікуватися для твого ж добра. І для нашого спільного щастя. Якщо не вийде, то так і буде. Ми змиримося. Тепер ти не сам. Буде легше прийняти поразку. Але мені дуже важливо знати, що ти зробив, все, що міг.  Уяви, якщо ти вилікуєшся, хоча б частково, чи повністю. Ти станеш вільним. Не треба буде ховатися, зможеш ходити, їздити, куди захочеш, сам, чи зі мною. Будеш незалежний від Макса, від інших, хто пов’язує тебе зі світом. Я дуже хочу, щоб ми могли кудись разом поїхати, чи просто піти в гості до друзів, чи родичів, але зараз, це неможливо. Хочу, щоб ти почувався нормальною людиною. В кінці кінців, ти б міг виправити свою репутацію.  — Нік повеселішав.

- Справді? Ти не залишиш мене, якщо лікування не допоможе? А, якщо мені стане гірше? Такий варіант теж можливий. — я запевнила:

- Ніку, не залишу! Не зможу, хоч би хотіла. Бо я  вже не можу без тебе. Хіба б ти, не знаю... Страшенно чимось мене образив... Чи зрадив... Але зараз навіть важко уявити таке. Ти дуже хороший. Золотко, є ще одне, про що нам варто подумати, якщо ми хочемо створити сім’ю.

- Що?

- Діти. — хлопець посміхнувся, погладив мої долоні.

- Ти хочеш дітей?

- Ніколасе, не просто зараз, але... Рано, чи пізно, захочу. А ти?

- Я теж... Мабуть...

- Тому, є ще одна вагома причина показати тебе лікарям. Мій хороший, я б не намовляла тебе, якби це було неважливо. Розумію, ти вже звик до себе такого, змирився. Я теж звикла. Але ж нам треба знати, чи зможемо ми мати здорову дитину, а, якщо ні, то, що будемо робити. — він задумався, потім серйозно сказав:

- Софійко, я розумію тебе, але... Це все дуже непросто...

- Маєш на увазі процедури, чи...?

- Все. Це дуже непередбачуваний процес. Звісно, з тих пір, як я лікувався, медицина могла піти в перед, і мій організм зараз не такий, як тоді, але... Може статися так, що замість поліпшення, мені стане гірше, або виникнуть замість цих, інші проблеми. Все, що пов’язано з гормонами — дуже складно і ніхто не дає ніяких гарантій. Що ти скажеш, якщо я полисію, замість бути таким,  як зараз? Або... Якщо в мене будуть катастрофічні перепади настрою, від повної апатії до агресії? Так вже бувало... — Упс... Про таке я не думала. Страшнувато...  Я вагалася. Потім посміхнулася йому.

- Ну... Головне, щоб ти не перетворився на злого монстра. А решта... Якось, переживемо. А може, тобі просто зроблять курс якоїсь апаратної депіляції, чи щось таке. Тоді не буде проблем зі здоров’ям. Мусимо дізнатися. Минуло, наскільки я розумію, багато років, відколи ти лікувався. То ж ... Шанси, думаю, є.

- Дякую...  Що ж... Тоді будь по - твоєму. Я обіцяю піти до лікарів, але... Не зараз.

- А коли? — обійняв мене, посадив собі на коліна, каже:

- Коли хоч трошки поживу з моєю принциповою красунею, потішуся...  — я посміхнулась.

- Хитруєш? А потім будеш годувати мене жданиками, ще трошки, почекай ще місяць, півроку, рік, два?

- Ні, чесно. Я не буду нахабніти. Просто... Я дуже боюся, що, коли почну зараз, то доведеться дуже довго чекати одруження, і взагалі... Хто знає... А я так сильно хочу вже бути з тобою... Моя спокуса...

- Все з тобою зрозуміло, хитрун. Хочеш швидше окільцювати мене, щоб не втекла, якщо потім щось піде не так.

- Вгадала. — сміється.

- Дякую за відвертість. Тут і гадати не треба. Думаєш, тільки ти бачиш мене наскрізь? Здогадуєшся, чого я хочу, чого боюся?

- А, що, таки боялася? Я вгадав? — хитро посміхається, явно гордий собою. Я ніяково опустила очі. Щоки налилися рум’янцем. Згадала, як розхвилювалася, побачивши ту білизну в коробці. Подивилася несміливо на Ніка, кивнула ствердно головою.

- Вгадав. — тихо сказала. Він обійняв мене міцніше, поцілував в щоку. Каже лагідно:

- Моя хороша, хіба ти ще не знаєш мене? Золотко — ти мій скарб. Я понад усе боюся втратити тебе. То, як я міг би тиснути на тебе, чи якось підступно змушувати тебе переступити через своє сумління? Щоб ти потім почувалась зламаною, втратила самоповагу? І разом з тим повагу до мене? Софійко, я ніколи так не зроблю. Ти маєш це знати. — а тоді додав, ніяково посміхаючись, — Хоч мені це нелегко, м’яко кажучи. Моя солодка... — погладив мене легенько по щоці. Ніжно поцілував в скроню. Я дивилась на нього, дуже зворушена. Ну як може не підкупляти така саможертовна любов? Таке трепетне відношення? Я почуваюся найціннішою на світі дівчиною в його руках. Не можу не вірити кожному його слову, кожному дотику.